Іотова Олена

7 клас, КУ "Пологівський ліцей "Основа" ПМР

Вчителька, що надихнула на написання – Маркітан Лідія Володимирівна

Війна. Моя історія

Народилася я в смт. Якимівка Мелітопольського району Запорізької області. Якимівка – це невеличке гарне містечко, у якому усі знають один одного. Працювало три дитячих садочки та школи, функціонувала школа мистецтв, яку відвідували майже всі діти Якимівки, і я не була винятком. Моє дитяче дозвілля асоціювалося з танцями, гуртками, музичною школою, шкільними друзями. Я росла щасливою дитиною в люблячій сім'ї. Але одного ранку все змінилося...

24.02.2022– день який змінив моє життя. Місто прокинулось від гучних вибухів. Почався обстріл військового аеродрому в місті Мелітополь. Вийшовши з кімнати, побачила батьків на кухні, вони нервово переглядали новини в телефонах та по телевізору: відбулось військове вторгнення росії в Україну. Батьки, зателефонувавши рідним, близьким та друзям дізналися, що відбуваються обстріли по всій Україні. Стало абсолютно зрозуміло, що почалася війна. Яке страшне слово…

Із глибини душі почав підніматися страх. Що буде далі? Як жити? Куди тікати? Що буде з моєю сім'єю? Дуже боялася за своїх рідних, а особливо за тата, який поїхав на роботу вирішувати важливі справи, але пообіцяв якомога швидше повернутися. Всі ми були налякані, але тримали себе в руках та підтримували один одного. Мені здавалося, що це сон. Що це все нереально. Що зараз прокинуся і цей страшний сон зникне. Зі своїх думок мене витяг дуже гучний гул. Ми побігли дивитися звідки звук. Виявилося, що це їдуть танки. Раніше ніколи не бачила таких машин, вони були величезні. Танки їхали прямо під нашим вікном. Ми спочатку дуже злякалися, бо подумали, що то - ворожі. Але потім зрозуміли, що це наші військові, бо вони крикнули: "Слава Україні!"

Наше містечко було окуповане одним із перших. Приблизно о п’ятій годині вечора заїхали російські танки та машини з літерами "Z" та "V".

У цей момент серце впало в п'ятки. Ми тепер у масовому полоні. Було чутні якісь звуки з вулиці, крики, шум. Закутавшись у плед, сіла на ліжко та просто дивилась мультики, щоб хоч якось відволіктись від поганих думок. Відчуття страху не залишало навіть уві сні, хоча це важко було назвати сном. Прокинулася ми від страшного гулу літаків та вибухів. Тато сказав, що треба їхати до наших знайомих, які мешкають в приватному будинку: у них є підвал, де ми зможемо сховатися від обстрілів. Їхати по дорозі було лячно, бо скрізь бачили людей у військовій формі з автоматами та білими пов'язками на руках. На той момент їх було ще не так багато. Увечері 25 лютого почалися обстріли. Над будинком пролетіли два літаки.

Вони летіли настільки низько, що здавалося знесуть дах. Ми побігли до підвалу. Це був найсильніший обстріл. Ракети зі страшним свистом летіли в бік Мелітополя. Було дуже страшно і холодно, але всі намагалися триматися.

Навіть домашні тварини, які були з нами, дивилися на нас переляканими очима, тулилися і не розуміли, що відбувається. Бій тривав декілька годин…

Усі дні проходили приблизно однаково: без зв'язку, інколи без світла та води, але з постійними чергуванням літаків і гелікоптерів. Обстрілів із часом ставало все менше, як і продуктів у магазинах. А от людей з автоматами і білими пов'язками все більше і більше. Здавалося, скоро все місто буде заповнене ними. Я грала з собаками, дивилась диски та малювала. Ми їздили додому, але там мені все ще було лячно. Частенько ми все ж ходили у підвал. Одного дня тато сказав, що ми завтра виїжджаємо з Якимівки до Запоріжжя. Мені не казали чому, але я здогадувалася. Звечора зібрали деякі речі. Не зрозуміло було лише на який час ми залишаємо свій дім. До ранку так ніхто і не заснув.

Вранці 08.04.2022 було якось важко на душі. До нас у машину попросилася жінка з донькою, щоб ми взяли їх з собою. І такою компанією ми вирушили в дорогу.

Їхали довго, майже одинадцять годин. Усього проїхали двадцять вісім блокпостів. Живіт крутило від страху. Проїжджали блокпости з розстріляними машинами, та і самі потрапили під обстріл.

Але не тільки страх був у мене в ті моменти. Гнів! Я відчувала сильний гнів на цих людей, які розпочали цю кляту війну. Найстрашніше було обминати міни. Я заховалася у плед та молилась, щоб все було добре. Сутеніло. Напруженість була шалена. Коли ж ми вже будемо у безпеці? Коли зможу спокійно вийти на вулицю і не боятись нічого? І ось, нарешті! Кінець цьому пеклу! Побачили прапор України! Всі закричали від радості і…. розплакались. Емоції переповнювали. Ось наші військові, які розмовляють українською мовою і не намагаються тебе залякати. Ми на волі!

У Запоріжжі відчувала себе вільно та спокійно. Відносно спокійно. А вже восени почалися інтенсивні обстріли міста. Гучні сирени і вдень, і вночі. Одного дня ми здригнулися від потужного вибуху. Ракета прилетіла в наш район. Ми швидко вибігли на вулицю в напрямку бомбосховища, та через секунду пролунало ще декілька дуже гучних вибухів. Звісно, після цього разу було ще дуже багато обстрілів, і були навіть ще страшніші, та цей мені запам'ятався як перший ( жахливо звучить: перший обстріл)

Після цих подій, батьки, з міркувань безпеки, вирішили, що мені з мамою краще на деякий час виїхати за кордон. Тато, звичайно, залишається в Україні.

І от зараз в чужій країні, навчаюся онлайн в українській школі. Та, на жаль, обмежена у спілкуванні з однолітками. Дуже сумую за рідними і мрію про повернення додому.

Вірю в перемогу України! Вірю в прекрасне майбутнє моєї Батьківщини. Інакше і бути не може. Добро завжди перемагає зло. Слава нашим Збройним Силам України! Слава Україні!