«Один іноземець на днях сказав мені, що був у Бучі. І там дійсно не дуже, але, мовляв, не так погано, як це показують в ЗМІ». Ольга Руднєва розповідає, які страшні кадри бачив своїми очима її чоловік, і як важливо документувати всі події, що сталися в Україні.
Один іноземець на днях сказав мені, що був у Бучі. І там дійсно не дуже, але не так погано, як це показують в ЗМІ. Я написала йому, що Буча була звільнена більш ніж місяць тому. Написала, що шалені ресурси були спрямовані на повернення її до життя. І те, що від неї зараз не сивіє волосся, теж маленький акт героїзму.
Я згадала реакцію мого чоловіка, який потрапив туди через пару днів після звільнення. Він розповідав про розстріляні машини з написом «Діти», про розтрощені будинки, про голодних людей на вулицях, які раділи вантажівці з українським прапором. Я досі пам’ятаю ту біль, яку відчувала, слухаючи його розповідь та роздивляючись фото.
І тепер ця фраза «не так погано, як це показують» застрягла в голові.
А якщо одного дня звільнений та вичищений Маріуполь та «Азовсталь» теж комусь покажуться просто містом, де щось сталося?
А якщо братські могили комусь одного дня стануть просто кладовищем? А якщо наші митарства за кордоном по хостелам, виставковим центрам та вокзалам колись стануть просто періодом, коли ми вимушено «жили за кордоном»?
Тато моєї подруги, літературознавець, на днях сказав мені: «Пишіть, Олю, документуйте емоції, спогади, переживання. Це дуже важливо, щоб зберегти пам’ять про цю війну і цей період».
Я здивувалася, бо не під пулями, не на передовій, бо не сиділа тижнями в підвалі, і мої відчуття неважливі. І він відповів, що неважливих свідчень війни не існує. І відчуттів, що не несуть змісту та сенсу, теж не існує.
Важливо залишати свої спогади, свої відчуття та свої висновки тут і зараз. Це болюча частина нашої історії і болюча частина історії нашого життя.
Це те, що наш мозок спробує витерти, як комунальники витирають кров після ДТП з доріг.
Я довго думала про це, а потім моя подруга сказала: «Давайте зробимо селфі для себе, щоб пам’ятати, що це було. І що в цій жахливій ситуації ми мали цю мить». Я відсторонилася. І вона додала: «Кажуть, зараз важливо робити селфі, документувати життя».
Бо нема неважливих відчуттів. Нема неважливих свідчень війни. Нема неважливих митей життя. Нам треба все це зберегти та пронести в собі як частину нашої історії, як частину нових нас. Таких, якими зробила нас ця війна.
І так, зробила селфі з чоловіком. Задокументувала нашу зустріч тривалістю вісім хвилин. Другу коротку зустріч за 77 днів війни.
Історія з відкритих джерел.
.png "Імена")
