Цими вихідними поїхали на дачу вперше з початку війни, і в Ірпені почались вибухи. Не знаю, як таке зі мною сталося, але в мене почалася справжня істерика.
До тями мене привів голос сина, який тримав мене міцно за плечі і казав:
«Мама, заспокойся, ось цей кут в кімнаті надійний. Йди сідай там, за диваном, а я спробую дізнатися, що сталося».
Як? Як я пропустила цей момент, коли мій хлопчик став чоловіком?
Він повинен жити безтурботним життям, ганяти з друзями м’яч, закохуватись і робити все, що мають робити підлітки. А він замість цього розбирається, як лунають ті чи інші вибухи та постріли і що робити в тій чи іншій ситуації.
І, так, війна залишиться своїм потворним слідом з нами і нашими дітьми назавжди.
Історія з відкритих джерел.
.png "«Я не хотіла жити в окупації»")
.png "«Снаряд розірвався біля мене»")
.png "Імена")
