Ольга Руднєва на прикладі свого племінника розповідає, як бути дитиною війни. Це не мати дому, питати: «А тато їде з нами?» Це боятися вибухів, військових, сліз мами, це відчувати голод і страх.

Бути дитиною війни – це...

Це мій племінник Саша. Йому дев’ять. Нам вдалося евакуювати його з Києва на третій день війни. Він бачив вибух в домі на вулиці Кошиця, він біг сходинками з 21-го поверху в укриття, він відправив смс з текстом: «Я панікую».

Йому пощастило сісти в евакуаційний потяг та дістатися Португалії. Він досі малює українські літаки, похмурі танки, наш прапор та грає в війну, де завжди перемагає Україна.

Він – дитина війни. У нього ніби все є і ніби нічого нема.

Бо бути дитиною війни – це не мати зараз дому, своїх іграшок, стабільності і друзів, яких збирав все своє дитяче життя. Це жити в тимчасовій квартирі, ходити в тимчасову школу, спілкуватися тимчасовою чужою мовою та гратися тимчасовими чужими іграшками.

Бути дитиною війни – це на запитання «А тато їде з нами?» почути відповідь: «Ні». Це іноді втратити зв’язок з родичами, а іноді загубитися в натовпі на вокзалі або на кордоні. Це не знати, де твої батьки або докладати зусиль, щоб забути останні хвилини поряд з батьками.

Бути дитиною війни – це самостійно їхати в свої п’ять років з Києва до Хельму. Тягнути свою валізу розміром з себе, ночувати в чужих квартирах та сподіватися на зустріч з мамою.

Це хотіти їсти та соромитися попросити незнайомих людей поруч.

Бути дитиною війни – це боятися вибухів, боятися пострілів, боятися військових, боятися сліз мами та мовчання тата. Це залежати від дорослих та намагатися зрозуміти для себе, що саме відбувається, бо ніхто нічого не пояснює.

Бути дитиною війни – це відчувати голод, холод, страх та біль, навіть не вміючи іноді ще керувати своїми емоціями. Це очікувати, коли дорослі вирішать, допоможуть, захистять та обігріють. Це розуміти, що дорослі вирішують далеко не все, і зовсім не все залежить від них.

Бути дитиною війни – це щодня шукати відповідь на мільйон запитань. Це дорослішати за одну ніч на ціле життя. Це пристосовуватися до невизначеності. Це вчитися жити в постійному страху. Це отримувати поранення, які можна побачити, і поранення, які неможливо помітити зараз. Це розставатися з людьми, страхами та улюбленими речами. Це зустрічатися з викликами, болем та мільйонами «ні» в світі, де все для тебе лише починається…

Це мій племінник Саша. Йому дев’ять років. Нам вдалося евакуювати його на третій день війни. Але він лишається дитиною війни. І це з ним назавжди.

Історія з відкритих джерел.