Богдан Данильчук
Здобувача освіти ІІ курсу, групи № 13 ДНЗ «Сквирське ВПУ»
Викладач, що надихнув на написання есе: Корнійчук Ніна Андріївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Осіння сонечко з’явилося на сірому похмурому небі і вмить вмить парасольками полетіли павутинки бабиного літа… Ген, на узбіччі широкої ґрунтової дороги стоїть багряний клен, а поряд - красуня червона калина, далі -  розкішна бузина простягнула свої чорні «долоньки»…

Милий серцю куточок природи, моя Батьківщина, моя багатостраждальна матінка - Україна! Чому в тебе така нещаслива доля, така трагічна історія?!Ти -  найпрекрасніше місце на Землі! Справжній рай! З давніх-давен ти приваблювала своєю красою та родючими землями ненажерливих загарбників і завжди хоробрі сини твої давали гідну відсіч, ціною власного життя, вони відважно боронили свої священні рубежі.

Запорізькі козаки, легендарні «народні месники» просто воїни… Давно це було… Я ніколи (навіть у жахливому сні) не міг уявити собі, що мені доведеться жити в час, коли знахабнілі рашистські покидьки  простягнуть свої заплямовані кров’ю руки до моєї Батьківщини, війна жорстоко розділить чорною лінію життя усіх українців навпіл  - до - і після!...

До – спокійне,  безтурботне життя, можливо, трохи легковажні мрії і реальність, а після  -  зовсім інше.

Назавжди в мою пам’ять вкарбувався чорний день - 24 лютого 2022року… 

Я ще солодко дрімав і крізь сон почув плач мами, а потім її переляканий голос: «Синочку!Війна!.. На мить мені здалося, що це просто страшний сон…

Чітко пам’ятаю ті перші жахливі дні… Біля військомату відразу ж з’явились черги добровольців, вони прагнули захищати Батьківщину прикрити,  якщо потрібно, власним тілом кожен шматочок української землі, інші - приймали участь в обороні своїх містечок і селищ,  будували блокпости.
Швидко розгорнулась польова кухня і частина жіночого населення мого містечка намагались нагодувати, чи, бодай,  зігріти гарячим чаєм, і, по-можливості, якось заспокоїти тих, хто цього потребував. Дороги переповнені транспортом, люди, залишали власні домівки, майно, намагались врятувати найцінніше - своє життя і життя близьких людей. 

Я і мої однолітки відразу якось подорослішали, ми допомагали будувати блокпости, носити пісок, воду для польової кухні, намагалися бути корисними… Потім, налякані мешканці мого містечка почали поспіхом пакувати валізи,намагаючись знайти прихисток на чужині.

Я дуже вдячний своїй бабусі за її мудрість і розсудливість. Вона сказала нам, своїм дітям і онукам: «Доки є можливість залишатися у своєму будинку, на своїй землі,  серед своєї родини ми будемо жити тут. Неможливо запакувати у валізу дім,  родину, могили рідних…! Ми -  не Манкурти, позбавлені пам’яті. Ми – нація, ми – українці, що мають свої традиції  і свою Батьківщину.»

І почалось нове життя… Виття знахабнілих сирен, що не дають спокою ні вдень ні вночі… Ми навчилися чітко відрізняти звуки безпілотників від реву балістики, ми вивчили нові слова… Страх і відчай поволі переросли в ненависть і лють до ворогів. Я відчув, що всі ми стали єдиним  механізмом, який працює за для майбутньої перемоги. Розгорнувши волонтерський рух і всі - від малих до дорослих намагаються підтримувати наших захисників.

Для кожного з нас воїни ЗСУ - справжні герої, адже вони стали  на захист своєї Вітчизни і, якщо потрібно, віддають своє життя задля щасливого майбутнього українського народу.

Скільки їх, молодих і  відважних воїнів приєднались до «небесного війська»!!! Моя згорьована  Україна вдягла чорну хустину. Повертаються «на щиті» до рідних домівок її хоробрі сини–соколи! На місцевих кладовищах в німій скорботі схилились національні прапори, оберігаючи вічний сон своїх воїнів…

Не минули трагічні події у моє рідне містечко…

Пам’ятаю ім’я кожного загиблого воїна-односельця! Низько схиляю голову перед ними і пошепки вимовляю слова клятви, яку придумав сам: «Клянусь пам’ятати усіх вас поіменно завжди, до кінця днів своїх!Клянусь розповісти про кожного з вас своїм дітям!»

Неможливо забути і пробачити ті звірства, які чинили орки в Ірпені, Гостомелі, Бородянці…Зруйновану  Донеччину,  обстріли по красенях - містах:

Харкову, Сумах, Полтаві, Миргороді, Києву… Орки безжалісно вбивають мирних жителів, знищують наші домівки. Вони намагаються сіяти серед українців страх і паніку, та нас уже неможливо налякати. Ми стали зовсім іншими перетнувши оту страшну чорну лінію – після - !!! Відчуваю, що і я теж став іншим, не таким як був до війни… І справа зовсім не в тому, що став дорослішим на 2 роки…

Просто відчуваю себе маленькою частинкою свого народу!Хочеться  підтримати і заспокоїти тих, хто цього потребує, особливо дітей, адже їм, мабуть, найважче - нелюди відібрали у них дитинство!

Я мріяв бути ветлікарем, але війна внесла в мої плани свої корективи…Я зрозумів, що хочу зробити все для того, щоб відбудувати мою країну, засіяти наші родючі землі добірним зерном і квітами. Мої батьки  підтримали мене. І ось, уже 2 роки, я є здобувачем освіти ДНЗ «Сквирське вище професійне училище», опановую професію слюсар з ремонту с/г машин та устаткування; тракторист-машиніст с/г виробництва.

Зі мною в одній групі навчається Гончарук Антон, його родина змушена була покинути домівку в окупованій Донеччині і оселитись в Сквирі. Часто я думаю, що відчуває Антон, як живеться йому на чужині?

Хлопець рідко посміхається, та й посмішка в нього виходить якась сумна,  невесела. І всі ми,   його одногрупники,  розуміємо як йому боляче… Він втратив найзаповітніший куточок на Землі, свою маленьку батьківщину, місце де народився і виріс. Ми намагаємося підтримати його, відігріти обпалену війною душу, стати для нього друзями.

Нажаль, війна продовжується …. 1000 днів війни - це 1000 днів боротьби,  втрат, але, й надії. За цей час ми навчились цінувати прості речі, зрозуміти справжнє значення свободи та єдності. Ці дні змінили кожного з нас,залишивши невидимі шрами на душі. Але разом із цим вони загартували наш  дух і дали нам нову силу. Ми дивимося в майбутнє з надією, вірячи, що настане день, коли ці 1000 днів залишаться в минулому, а перед нами відкриється новий світ - світ без війни, світ миру та відбудови. І ми знатимемо, що ми вистояли і змогли  зберегти свою гідність та волю.