Жиленко Ангеліна

11 клас, Ставківський НВК

Вчителька, що надихнула на написання – Сиволога Майя Василівна

Війна. Моя історія

Моя земля, мій край, моя рідна сторона… Так говорить кожна людина про свою Батьківщину.

Україна - це тихі води, високі гори, зелені сади, білі хати, безкраї лани золотої пшениці… Україна – це той край, який я люблю всім серцем, бо тут народилася, вперше сказала найдорожче в світі слово «мама», навчилася ходити, пішла до школи… Рідний край почався для мене не лише з батьківського порогу чи матусиної колискової. Він бере початок з прадавніх коренів мого народу.

Мій український рід прекрасний. Тут споконвіку шанували працю, хліб на столі, рушник на стіні, рідну мову і українську пісню, криницю з журавлем; та понад усе любили волю і незалежність.

Коли думаю про минуле України, бачу чорну, витоптану монголо-татарською ордою рідну землю, згадую з болем у серці про звірства кримських ханів, польської шляхти, німецьких загарбників, що хотіли поставити мій незламний народ на коліна. Та не вдалося...

Ми – вільна і мирна нація. І про війну знали лише з фільмів, комп’ютерних ігор, спогадів старожилів.

Я з маленького міста Золоте, що на Луганщині. Для мене та моєї сім’ї війна триває з 2014 року, але повномасштабна почалась 24 лютого 2022 року.

Коли я почула перші вибухи, то зразу згадала той страшний 2014 рік, хоча я тоді була ще мала. Та таке забути досить важко, бо тоді від вибухової хвилі вилетіло вікно у нашій квартирі. Але цього разу було зрозуміло, що буде ще страшніше, так як війна прийшла на всю Вкраїну.

Вибухи чулись все ближче та сильніше, з кожним днем ставало все страшніше.

В місті рашисти пошкодили підстанцію, місцеві жителі разом з робітниками вийшли під обстрілами, щоб відновити постачання електрики. Відремонтували, але через годину-дві ворог знову знищив. І відразу в квартирі ставало холодно, бо від світла залежало опалення. Вибухи були вже поряд, і ночі (нескінченно довгі, як мені здавалося) наша сім’я проводила в коридорі, там було найспокійніше.

У березні місяці перебили водогін, люди залишились без води; виходили на вулицю, збирали сніг, який ще не розтанув, топили з нього воду для пиття та побутових потреб. У магазині полички теж ставали все пустішими, адже продукти перестали доставляти через постійні прильоти в місто.

Іноді привозили в магазин хліб, але в малому обсязі . За ним вишиковувались кілометрові черги з третьої-четвертої години ранку та, на жаль, його не всім вистачало.

У квітні місяці моя сім’я наважилася покинути рідне місто. Батьки дізналися, що буде виїжджати велика колона автівок, і так, звичайно, легше залишити Золоте. У ніч, з шостого на сьоме квітня, наша велика родина (мама, тато, я, моя рідна сестра Вєроніка, її чоловік Руслан та їхній п’ятимісячний син Ваня) провела в коридорі. За вікном свистіли снаряди, прильоти були дуже близько, на небі була заграва червоного кольору. В голові роїлися думки, ставало страшно, що можемо не виїхати. Ніч тягнулася дуже довго , таке було відчуття, що ранок не настане. Але почав народжуватися новий день, і ми о шостій ранку, нарешті, виїхали.

Не можна передати ніякими словами, як важко покидати рідне місто і дорогий серцю дім. Та жити хотілося ще більше…

Покидаючи місто під обстрілами, ми заспокоювали один одного, що їдемо максимум на два місяці . В дорозі були шістнадцять годин, зупинялись тільки, щоб заправити машину.

Вже пізньої ночі, близько двадцять третьої години, ми прибули у село Ставкове, що на Полтавщині. Тут проживають далекі родичі наших знайомих. Спочатку вони нас і прихистили. Потім сільська громада надала затишне житло нашій сім’ї і родині сестри. Майже півтора року ми живемо в цьому мальовничому селі; тато, сестра і її чоловік працюють, мама доглядає мого племінника Ваню. Я навчаюся в одинадцятому класі Ставківського НВК. Мені дуже подобається місцева школа, вчителі, я маю багато друзів, з якими цікаво проводжу дозвілля.

Влітку 2022 року моє місто Золоте окупували вороги. В мене залишилися там старенькі дідусь та бабуся, друзі, які не змогли з якихось причин покинути рідний дім.

З ними, на жаль, дуже поганий зв’язок, але душею і серцем я завжди там поряд.

Сподіваюсь на те , що колись моє Золоте деокупують, і я зможу повернутись у свій рідний дім, за яким дуже сумую.