Велицян Анжеліна, 9 клас
Романовобалківський ліцей, Миколаївська область
Вчитель, що надихнув на написання есе: Романішина Валентина Олегівна

Війна. Моя історія

Привіт! Моє життя змінилося на 360 градусів після цієї несподіваної новини, що мені повідомила матуся о четвертій ранку 24 лютого : «Доню, щось почалося!» Мама почала говорити мені про якусь війну, я не вірила, одягалася, виглянула у вікно – на зупинку шкільного автобуса, нікого з моїх друзів не було, на телефон почала отримувати купу повідомлень : «У школу не йдемо! Увімкніть телевізори»! Я зрозуміла, щось почалося. Одразу ступор, плач, тремтіння, батьки намагалися мене заспокоїти, та марно. Я розуміла – це не гра…

А от 23 лютого… Все було чудово – звечора я підготувала одяг, який збиралася наряджати до школи, виконала всю-всю домашню роботу з української мови, математики та фізики. Матуся приготувала мені смачні тістечка, щоб я пригостила однокласників , завтра… Після звістки мами, я не могла повірити в те, що відбувається. Як? Вчора – прогулянки, спокій, життя, а сьогодні – війна?

Минув місяць, моя ненависть до агресора лише зростала. Я не розуміла (та й не розумію зараз) лише одного: «Чому чужі на моїй території вбивають нас? За що? Ми ні в чому не винні!»

Коли я дивлюсь новини, бачу зруйновані будинки, у яких були малята-немовлята, споглядаю на перелякані обличчя дорослих людей, які не розуміли, куди і як втекти, що робити, куди податися, щоб врятувати своїх рідних і близьких, я плачу, ніякі психологічні вправи на заспокоєння не діють, на жаль. Чесно кажучи, ми не намагалися виїжджати кудись, ми залишилися на рідній землі, бо потрібні тут.

Серце ниє від болю, який я відчувала і відчуваю досі, знаючи, що чиїсь тата, брати, чоловіки, дідусі, брати боряться за нашу, мою свободу , і , на жаль, не всі повертаються живими, та я вірю, що вони залишаються у наших серцях і пам’яті – на вічно. Згадую вечори блекаутів – свічки, холод, не знаємо новин. Страшно. Згадую, як вилазили на драбину, щоб піймати зв’язок, аби зателефонувати рідним у Херсон, запитати, як вони. Все добре. Ні, знаємо, що не добре, але надія є. Це боляче. Та знаючи, що у нас найкращі захисники, які дарують нам спокійний сон, ми, діти, продовжуємо жити. Жити зі страхом, тривогою, але за цей час я зрозуміла, що потрібно цінувати кожну мить. Я, живучи, до 24 лютого, не задумувалася, що світло, вода, люди поряд – це розкіш, якої зараз може не стати в одну мить. Не уявляю, що відчувають люди, які чують: «Ми зробили все, але врятувати не змогли, вибачте. Ваш герой на небесах…» Як кажуть: «Цінуємо, коли втрачаємо, та може бути пізно».

Але хочу нагадати, ми - незламна держава, яка ніколи не падала і не впаде на коліна. Я вірю, що ми здобудемо перемогу. Моя мрія про перемогу здійсниться… кожної ночі я молюся за те, щоб всі захисники повернулися живими додому.

Я не сиджу, склавши руки. Ми з моєю сестричкою брали участь у ярмарку, пекли смачнющі пиріжки та булочки, продавали і за виручені кошти змогли придбати милиці для наших військових з Херсону. Я знаю, що всі зараз працюють на перемогу.

Я по національності вірменка, що народилася в Україні. Я і моя сім’я підтримуємо український народ. Не хочу тікати, ховатися, я буду захищатися, боротися, робити все задля благ нації. Жодного сантиметрика вам не дістанеться, прокляті орки. Один відомий діяч сказав: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо! Ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути!»

Тому гордо можу заявити, що я українка. Моя слава - Українська держава. Коли ми разом – ми впораємося. Закликаю всіх гуртуватися та не здаватися.