Яструбчак Оксана, 2 курс
Тернопільський фаховий мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Викладач, що надихнув на написання есе: Олексій Мировський

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Єднаймося ж, браття, борімось до поту,
Звільнимо землю, здобудем свободу,
Народ ми єдиний, багато що зможем,
Бо правда за нами, й Господь допоможе!
А. Сторчакова

Кажуть, що людина, яка не знає своєї історії, не варта майбутнього. Мабуть тому, що не засвоїла уроків минувщини не оцінила подвигу героїв , не має ідеалу, який би спонукав її ставати кращою. Саме історична пам’ять нагадує кожному з нас про те, як віками вороги намагалися знищити український народ, захопити його землі, зробити рабом на рідній землі.

Я думаю, що той, хто добровільно взяв на себе тягар відповідальності за своїх земляків, ризикуючи власним життям, жертвуючи комфортом і спокоєм, заслуговує, щоб про нього не просто згадували в окремо виділені державою для цього дні, а пам’ятали щодня: коли прокидаєшся і кулі не свистять над головою; коли вклякаєш молитися й снаряди не рвуться; коли за вікном благодатний дощ, а не працюють «гради»; коли обіймаєш рідних вдома, а не тільки молитвами.

Чому я так думаю? Тому, що коли перед людиною постає вибір між життям і смертю, проявляється її суть. З давніх, ще мабуть козацьких, часів чоловіків в Україні проводжали словами: «Або з щитом (перемогою), або на щиті», тобто боягузтво неприпустиме.

І коли потреба захищати свою державу поставала гостро, то героїв не зупиняло нічого: ліс ставав домівкою, кулемет – братом, побратими – сім’єю. І, мабуть, саме патріотизм, той, що переданий з молоком матері, спонукав український цвіт іти захищати Батьківщину і в 2022 році. «Добре вмирати тому, хто, боронячи рідну країну, поміж хоробрих бійців падає в перших рядах», – пише Тіртей. Адже кожен з добровольців знав, що захищати кордон треба своїми грудьми, які держава й прикрити не має чим. Біблія про таких каже: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів.15,13). Феномен воїна-добровольця у його серці, сповненому любові. Любові до тих святих цінностей, що прививають матері дітям: домівка, мати, рідний край…

Аргументом на користь моєї думки може бути те, що на допомогу захисникам об’єдналася вся Україна, адже єдність – та неймовірна сила, котра допомогла знайти ресурси для того, щоб забезпечити всім необхідним наших героїв, які вже ось 9 років стоять на варті нашого спокою.

Служити народові, його інтересам завжди важко – це уділ вибраних. Волонтери – так звуть тих, хто поміж ворожі кулі спішив довезти бронежилети, каски, продукти, медикаменти. Вони, мов ангели-охоронці, шукали шляхи та засоби, щоб берегти життя військових, разом із медиками часто робили неможливе. Але є й ті, кому байдуже, яка доля спіткає рідний край через декілька років, бо спокуса грошей переважає. Духовне рабство бере в полон і не відпускає, поки не приходить гірке усвідомлення, що з цього світу ніхто ще не зміг перенести маєтки, бо нагою людина приходить і без нічого відходить.

Хто б міг подумати, що імперські плани росії ще й досі зріють, що ненаситність – вище людського життя, що гроші – не для всіх папірці, за які не купиш найціннішого: любові, сім’ї, родини. Герої України живуть поміж нами. Ті, хто вміє співчувати і допомагати всупереч мізерним доходам. Ті, хто пішли на неоголошену війну. Ті, хто чекають рідних або вже ніколи їх не повернуть. Тому цінуймо власну свободу, пам’ятаючи, що вона – найважчий наш обов’язок.

Слава Україні!
Героям слава!