Чому бути українкою – це моя суперсила?

Єднаймося ж, браття, борімось до поту,
Звільнимо землю, здобудем свободу,
Народ ми єдиний, багато що зможем,
Бо правда за нами, й Господь допоможе!
А.

Кажуть, що людина, яка не знає своєї історії, не варта майбутнього. Мабуть тому, що не засвоїла уроків минувщини не оцінила подвигу героїв, не має ідеалу, який би спонукав її ставати кращою. Саме історична пам’ять нагадує кожному з нас про те, як віками вороги намагалися знищити український народ, захопити його землі, зробити рабом на рідній землі.

Я думаю, що той, хто добровільно взяв на себе тягар відповідальності за своїх земляків, ризикуючи власним життям, жертвуючи комфортом і спокоєм, заслуговує, щоб про нього не просто згадували в окремо виділені державою для цього дні, а пам’ятали щодня: коли прокидаєшся і кулі не свистять над головою; коли вклякаєш молитися й снаряди не рвуться; коли за вікном благодатний дощ, а не працюють «гради»; коли обіймаєш рідних вдома, а не тільки молитвами.

Чому я так думаю? Тому, що коли перед людиною постає вибір між життям і смертю, проявляється її суть. З давніх, ще мабуть козацьких, часів чоловіків в Україні проводжали словами: «Або з щитом (перемогою), або на щиті», тобто боягузтво неприпустиме.

І коли потреба захищати свою державу поставала гостро, то героїв не зупиняло нічого: ліс ставав домівкою, кулемет – братом, побратими – сім’єю. І, мабуть, саме патріотизм, той, що переданий з молоком матері, спонукав український цвіт іти захищати Батьківщину і в 2022 році. «Добре вмирати тому, хто, боронячи рідну країну, поміж хоробрих бійців падає в перших рядах», – пише Тіртей. Адже кожен з добровольців знав, що захищати кордон треба своїми грудьми, які держава й прикрити не має чим. Біблія про таких каже: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів.15,13). Феномен воїна-добровольця у його серці, сповненому любові. Любові до тих святих цінностей, що прививають матері дітям: домівка, мати, рідний край…

Аргументом на користь моєї думки може бути те, що на допомогу захисникам об’єдналася вся Україна, адже єдність – та неймовірна сила, котра допомогла знайти ресурси для того, щоб забезпечити всім необхідним наших героїв, які вже ось 9 років стоять на варті нашого спокою.

Служити народові, його інтересам завжди важко – це уділ вибраних. Волонтери – так звуть тих, хто поміж ворожі кулі спішив довезти бронежилети, каски, продукти, медикаменти. Вони, мов ангели-охоронці, шукали шляхи та засоби, щоб берегти життя військових, разом із медиками часто робили неможливе. Але є й ті, кому байдуже, яка доля спіткає рідний край через декілька років, бо спокуса грошей переважає. Духовне рабство бере в полон і не відпускає, поки не приходить гірке усвідомлення, що з цього світу ніхто ще не зміг перенести маєтки, бо нагою людина приходить і без нічого відходить.

Хто б міг подумати, що імперські плани росії ще й досі зріють, що ненаситність – вище людського життя, що гроші – не для всіх папірці, за які не купиш найціннішого: любові, сім’ї, родини. Герої України живуть поміж нами. Ті, хто вміє співчувати і допомагати всупереч мізерним доходам. Ті, хто пішли на неоголошену війну. Ті, хто чекають рідних або вже ніколи їх не повернуть. Тому цінуймо власну свободу, пам’ятаючи, що вона – найважчий наш обов’язок.

Слава Україні!
Героям слава!