Мені 43 роки. Я маю чоловіка та двох дітей. До війни мешкали в Харківському районі, у селищі Покотилівці. Зараз ми в місті Світловодську Кіровоградської області. 

24 лютого я, як зазвичай, збиралася вести дітей до школи. Але у вайбері всі писали, що до школи не йдуть. Я спочатку думала, що діти похворіли. Почитала месенжери і зрозуміла, що відбувається. Розбудила чоловіка, і ми разом вирішували, що далі робити. Діти до школи не пішли.

Найважче було, коли літак скидав бомби на будинки. Нічого не працювало: ні магазини, ні аптеки. Таксі до залізничного вокзалу коштувало 7-8 тисяч. 

Ми живемо за містом, а треба було дістатись до вокзалу через весь Харків із дітьми, сумками, ще й із котом. Це була задачка з зірочкою. Я не знаю, як би ми її виконали, якби нам добрі люди не дали безкоштовно машину, щоб ми виїхали.

Ми приїхали на Кіровоградщину. На початку тут було все добре. А зараз уже допомогу ніхто не видає, тільки церква «Голгофа». Останню допомогу отримали від Фонду Ріната Ахметова. 

Дякувати Богу, у мене не було страшних втрат. Але все одно був шок через зміну місця проживання і незручність у роботі, бо вона залишилась у Харкові. Я їжджу туди-сюди. Найбільший дискомфорт – що діти навчаються дистанційно. Перший рік було дуже складно, бо не мали ні ноутбука, ні нормального телефону. 

Зворушило, що всі захотіли бути українцями, почали переходити на українську мову. Люди об’єдналися, почали допомагати одне одному. Звісно, трапляються різні випадки, але переважно я стикалася саме з такими. Люди розуміють, хто наш ворог. Війна зробила нас патріотами своєї країни. Сусід хотів домогтися одного, а отримав геть протилежне.

Майбутнє України бачу успішним, щасливим, без війни. Хочеться, щоб ми пишалися своїм походженням. Взагалі, я впевнена на 99%, що все у нас буде добре. Ворог не зможе нас зламати.