Кошева Дар'я, учениця 11 класу Одеського ліцею «Приморський»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іщенко Ольга Анатоліївна

Війна. Моя історія

Початок повномасштабної війни двадцять четвертого лютого – страшний день в історії України і в житті кожного українця. Війна увірвалась до на тоді, коли ніхто на неї не чекав. Ми будували плани на майбутнє, жили щоденними турботами, не усвідомлюючи, що в один момент усе може змінитися раз і назавжди.

До останнього моменту я не брала до уваги новини щодо стягнення військ біля кордонів України, і до всієї тодішньої політичної ситуації ставилася байдуже. Це здавалося абсурдом почати повномасштабну війну, втім країна- агресор довела протилежне.

У той самий лютневий день я прокинулася, як зазвичай, від будильника до школи, але коли взяла телефон, він майорів безліччю пропущених викликів. До кінця не розуміючи, що коїться, я вийшла на кухню, де мама щоранку готує чай або каву. Проте вони з батьком уже сиділи і стурбовано читали новини.  Я не розуміла, чи йду я сьогодні до школи?

А далі по телевізору показали перше відеозвернення президента про початок повномасштабної війни. У той момент все ніби зруйнувалося. У голові безліч запитань: «Що робити?», «Що буде далі?»

Ніхто не був готовий до такого ходу подій, ми були розгублені. Повне усвідомлення, що війна вже тут, за вікном, а не десь в ефірі новин, як ми бачили раніше, прийшло після перших почутих вибухів. Вони закарбувалися в пам’яті назавжди.

Найстрашніше в такі моменти розуміти, що немає повністю безпечного місця. Ти перебуваєш у стані невизначеності та безвиході. В Україні після початку війни не залишилося жодного спокійного куточка взагалі.

Війна торкнулася всіх по-різному. У когось вона забрала все: житло, майно, спогади, а найстрашніше – рідних та близьких. Неймовірно боляче і прикро, коли розумієш, що якби не війна, то багато загиблих військових, людей, які жили звичайним життям, дітей зі скаліченими долями, які втратили батьків, могли б і далі жити щасливо.

Зміни, викликані війною, сталися і в долі моїх близьких. З самого початку рідний дядько, двоюрідний брат та друг сімʼї добровольцями пішли на фронт. Наразі живим залишився лише дядько.

На фронті вмирають найкращі, цвіт української нації, люди, які потрібні країні для розвитку. Але, на превеликий жаль, ми їх втрачаємо. Тож маємо не забувати про ціну українського шляху до перемоги і вшановувати памʼять героїв, які заради світлого майбутнього України пожертвували власним життям.

Перший день війни залишиться в пам’яті кожного з нас на все життя у найменших подробицях. Двадцять третього лютого хтось засинав з думкою, як не хочеться писати контрольну наступного дня у школі, а прокинувшись від звуків вибухів, був готовий віддати все, щоб повернути час назад і змінити хід подій.

З приходом війни ми стали більш свідомі в національному питанні, стали більше цінувати звичайні буденні турботи і розуміти, що щастя - у простих речах. Щастя живе у ранковій каві, у зустрічах з друзями, у сімейних вечерях, у впевненості в завтрашньому дні.. Цей список можна продовжувати і продовжувати… Прикро, що розуміння про щастя, яке знаходиться у дрібницях, приходить саме тоді, коли тебе його позбавляють…