Зеленько Борис, 11-б клас, Сватівський ліцей № 6

Вчитель, що надихнув на написання — Статко Олена Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Як швидко плине час. Ось уже майже 1000 днів триває війна. Гинуть люди, руйнуються міста, вибухають снаряди, не замовкають сирени. Іноді в думки вповзає безнадія, і лише силою волі змушуєш себе вірити. Вірити в ЗСУ, в Українців, у Добро, в Справедливість, у Життя та Перемогу!

Як зараз пам’ятаю той день 24 лютого 2022 року. Мене розбудили рідні й сказали, що почалася війна, а поряд коїться щось незрозуміле. Довелося спуститися в погріб. Трохи посидівши та поспілкувавшись із сусідами, вирішили поїхати до сестри в с. Новоселівське (зараз повністю знищене). Як тільки приїхали, то зрозуміли, що школи в четвер не буде та й взагалі невідомо, коли тепер буде навчання. Купили продуктів. А що сестра жила біля траси, то бачили, як наші хлопці на танках рухаються у бік Харкова. Увечері повернулися додому, намагалися опанувати себе, однак, дивлячись новини, це було важко зробити. Таким був перший із тисячі днів, що кардинально змінив життя усіх українців. А за ним потяглися інші.

До березня усе ще було більш-менш нормально: мобільний зв’язок, інтернет, можливість дивитися українське телебачення. Та ось прийшла окупація. Восьме березня, що мало бути світлим та радісним днем, стало початком виживання. Жодних новин чи інформації про те, що відбувається в країні. А ще нескінченні облави.

Майже кожного дня до нас приходили окупанти та представники так званої ЛНР й питали про батька, який захищав Україну ще з 2014 року.

Було страшно відповісти щось не так, наприклад, на питання: «Хто для вас Степан Бандера?» А таких питань було безліч, і мати боялася, що після якоїсь відповіді з нами щось зроблять. Прикро було те, що ми не розуміли, звідки вороги про нас дізналися. Чи то отримали доступ до бази даних, чи односельці, намагаючись вислужитися перед новою владою, радо виказували родини військових. На жаль, таких прихильників «руського міра» виявилося чимало.

Так ми дожили до початку серпня, а потім наважилися виїхати. І не пошкодували, бо восени в нашому селі розпочалися активні бойові дії. Виїжджали через Печеніги, що на Харківщині. Досі дивуюся, як нам вдалося пройти чотирнадцять ворожих блокпостів. 

Найбільшою радістю стали зустріч із волонтерами, а потім з батьком, якого ми не бачили з самого початку війни.

Ця ніч була, мабуть, найкоротшою, бо вранці знову довелося розлучатися: ми їхали на Закарпаття, а батько залишався воювати далі.

Майже рік прожили у Сваляві. Там я закінчив дев’ятий клас, а брат – одинадцятий. У червні 2023 року вирішили знову повернутися до Харкова, бо там батько та старший брат Михайло, який, наслухавшись, що роблять окупанти, дізнавшись про смерть нашої улюбленої вчительки української мови, ще взимку добровольцем записався до лав ЗСУ. Попри обстріли, усе потихеньку налагоджувалося, ми облаштовувалися на новому місці, з’явилися нові друзі, віднайшлися колишні, розпочалося навчання з рідними для мене викладачами Луганщини.

Що тут сказати: війна – це теж життя. І триматися допомагає мрія. А в мене вона є. З дитинства захоплююся футболом і докладаю усіх зусиль, щоб зробити спортивну кар’єру. Зараз граю за ФК «Металіст 1925» м. Харкова, перед цим погравши у звичайному «Металісті», беру участь у товариських матчах, вірю, що цим також наближаю Перемогу.

Хочу подякувати всім військовим, волонтерам, учителям за можливість жити й навчатися в Україні.

Слава моїй рідній нездоланній державі! І всім Героям слава!