Діана Кулініч
здобувачка освіти ІІІ курсу Криворізького професійного транспортно-металургійного ліцею, м. Кривий Ріг
Викладач, що надихнув на написання есе: Либа Надія Миколаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Трагічна дата 24 лютого 2022 року назавжди змінила життя кожного українця. Війна прийшла на нашу землю, зруйнувала мирні домівки, змусила нас переглянути свої цінності та пріоритети. І  з того часу минуло майже тисяча днів – днів болю, втрат, страху, але також днів боротьби, віри та сили.

Тисяча днів війни – це тисяча різних історій. Для когось це було тисяча днів на передовій, для інших – тисяча днів волонтерства або роботи в тилу. Кожен з нас, незалежно від свого місця чи ролі, відчув цей тягар. Це були дні, коли ми вчилися цінувати прості речі: тепло рідного дому, обійми близьких, можливість посміхатися.

Мій шлях за цю тисячу днів був також непростим. В моєму житті відбулося багато змін за цей період, і я впевнено можу сказати, що я ніколи не стану тією людиною, якою була до початку війни.

Я пам'ятаю той день, коли почула новини про вторгнення. Той ранок, коли, збираючись до школи, я отримала повідомлення від своєї класної керівниці, що приблизно о 4 годині ранку Російська держава перетнула кордони нашої країни. Здавалося, що світ зупинився, і всі мрії та плани перетворилися на пил. Було важко прийняти, що війна прийшла до нас, але ще важче було бачити, як вона забирає життя, руйнує сім'ї та міста, що мирному життю під чистим небом настав кінець. Я не могла повірити, що у середу 23 лютого я останній раз сиділа за партою у своїй рідній школі і бачила разом усіх своїх вчителів, які навчали мене з першого класу. 

Люди залишали свої домівки, рідні місця, рятували дітей і тварин, шукали прихисток у безпечніших регіонах або за кордоном. Багато хто не хотів їхати, але війна змусила шукати порятунок далеко від дому.

Водночас ті, хто залишався, часто наражали себе на небезпеку, рятуючи інших, допомагаючи евакуюватися, розвозити гуманітарну допомогу, підтримувати медичні служби. Це була та тисяча днів, коли люди проявляли неймовірну відвагу та самопожертву, щоб допомогти ближнім, навіть коли здавалося, що немає сил і надії. В ці страшні дні ми навчилися допомагати іншим. Наші люди об’єдналися проти ворога і разом йдуть до мети. 

З часом я зрозуміла, що найголовніше зараз – не здаватися.

На цей час я навчаюся на майбутнього провідника. В нашому ліцеї проходять різні патріотичні заходи та акції допомоги. Цей досвід формує усвідомлення того, що навіть маленькі вчинки можуть мати великий вплив на нашу країну. Треба знаходити сили кожен день радіти незначним дрібничкам і пишатися своїми маленькими перемогами. Робити життя навколо нас кращим, незважаючи на перешкоди. 

Я маю молодших братика та сестричку і бачу, що вони позбавлені дитинства. Зараз до мене приходить усвідомлення того, що війна є настільки руйнівною. 

Мій шлях за цю тисячу днів був наповнений не тільки болем і тривогами, а й гордістю за свою країну. Українці – сильний, могутній народ, який показав світові, що ми незламні, що наш дух не можна здолати. Адже наші пращури – це славетні українські козаки – хоробрі та мужні воїни. 

Ці тисяча днів навчили мене жити тут і зараз, радіти кожному моменту, не відкладати на завтра слова вдячності та підтримки тим, хто поруч. Вони навчили мене цінувати життя, навіть коли воно здається нелегким і непередбачуваним.

З кожним днем я стаю кращою версією себе з думкою, що моїй країні потрібні сильні та рішучі люди, які готові не лише до боротьби, але й до відбудови, здатні втілити мрії про мирне і квітуче майбутнє.

Отже, тисяча днів війни – це не тільки про втрати, це і про силу, свободу, єдність та віру в краще майбутнє. Українцями було доведено, що незламність і віра – це те, що робить нас сильними. Ми пережили ці дні, і зможемо пройти будь-який шлях, бо ми є сильний народ. І найголовніше – ми разом.