Григораш Олена
здобувачка освіти ІІІ курсу Криворізького професійного транспортно-металургійного ліцею, м. Кривий Ріг
Викладач, що надихнув на написання есе: Либа Надія Миколаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна!! Про це страшне слово я чула  тільки  від людей похилого віку – дідусів та бабусь. Моє життя було розміреним, і  я  не підозрювала, що воно розділиться на «до» і «після», що розпочнеться тяжкий шлях – мій шлях довжиною в тисячу  днів війни. 

Двадцять четвертого  лютого 2022 року – вторгнення росіян. Війна почалася!! Про різні жахіття, вбивства та руйнування після вибухів бачила тільки по телевізору та  в соцмережах, але це було тільки до дванадцятого березня. Бо цього дня русня зайшла до нашого маленького села Трудолюбівка,  де я жила зі своєю родиною: мамою, татом, сестрою та трьома братами.

Я навіть і не підозрювала, що за такий короткий час я подорослішаю, сама того не розуміючи майже попрощаюся  з дитинством. Розпач і величезний страх був не тільки в мене, а й в усієї родини.

Молодші братик і сестричка  дуже плакали, тулилися до мами і казали: “Мамочко, ми не хочемо вмирати”, мама теж плакала і тримала на руках найменшого братика, якому на той час був лише один місяць. Тато заспокоював усіх і говорив, що все буде добре, що він не дасть нас вбити. На ранок русня заявила, що вони нас звільнили і чіпати нікого не будуть, але кожного дня вони ходили перевіряти документи, будинки, гаражі та погреби, тицяючи в людей своїми автоматами. Мої батьки просили, щоб я ні в якому разі не виходила з будинку, щоб зухвалі  орки з мене не познущалися.

Кожен день довжиною  майже  в місяць я не жила, а просто існувала, тліла, як свічка, постійні обстріли не давали зімкнути очей. Напруга і величезний страх та безвихідь ніби з'їдали мене зсередини.

Але я повинна бути сильною! Що я розумна і все зможу витримати – так казала мама, бо якщо з ними щось трапиться, то щоб  я ні в якому разі не допустила, щоб нас розлучили,  щоб не забрали братів та сестру до дитбудинку. 

На зміну  одним окупантам прийшли інші – вони були з Донецька, питали, чому ми постійно плачемо, що вони так вісім років живуть і нічого. Віра і надія на визволення в серці все одно жила, минуло майже тридцять днів, і одного ранку окупанти бігли, як налякані собаки, лунали постріли.

Ми не розуміли, що то відбувається, поки не побачили, як гарні охайні наші рідні солдати, наші герої  їхали та йшли нашою вулицею. Сльози радості бігли по щоках самовільно. Але радіти довелось недовго, бо звільнене було тільки наше село, а у сусідніх почалися обстріли. Наші військові сказали, що людям треба евакуюватися задля їх безпеки. Але як? Покинути рідний дім? Батьки, як пташки, з тугою в серці покидали своє гніздечко задля нашого спасіння. Було дуже важко, лякала  невідомість. Евакуювали нас до міста Кривий Ріг, так ми стали переселенцями, місто стало для нас новою домівкою, де теж було нелегко: одні люди співчували, підтримували, інші казали: «Понаїхали тут». Закінчувати  9 клас довелося  вже у місті. Нові вчителі, нові друзі та знайомі, взагалі, нове життя давали надію рухатись тільки вперед.

Скільки не було б образ, болю чи несправедливості, я вірю в нашу перемогу, вірю, що вона неодмінно буде, що зруйновані міста і села відродяться! 

Час так швидко летить, але чомусь на душі та серці не легшає, кожного дня та ночі здригаєшся від того пережитого страху, певно його вже не позбутись. Мій шлях, пройдений та пережитий довжиною в тисячу днів війни, не закінчився, він був нелегкий: були злети і падіння, була радість, був біль і сум, але всупереч всьому він продовжується: я буду жити, навчатися,  допомагати людям, своїм рідним і близьким. Буду корисною для своєї України, бо я пишаюся, що я українка, що народилась і живу в своїй нескореній країні Україні!