Журавель Єгор, 9 клас, Ліцей № 187 м.Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сілєніна Катерина Миколаївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Можу з впевненістю зазначити, що почав відчувати неспокій за долю України за декілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення. Так, мої батьки, аналізуючи новини, вже тоді припускали ймовірність великої війни з росією.

Я пам’ятаю, що в жахливий день початку загарбницького наступу рф на нашу державу мене о п’ятій ранку розбудила мама. Вона намагалась якомога спокійнішим тоном повідомити мене про те, що найгірші передчуття справдились і почалася повномасштабна війна.

Неможливо передати наскільки я був тоді шокований, оскільки до такого просто неможливо було підготуватись…

Мій батько того ж дня приєднався до захисників Київської області. Тож, я хвилювався  і за свою державу, і за батька, і за нас з мамою, оскільки ми залишились вдома удвох і відчували невимовний жах. Найбільше тоді лякало відчуття невідомого, що поєднувалось зі страхом щодо подальшого розвитку подій. Чи не найбільші мої страхи того ранку пов’язані з  вибухами, які ми чули, а також повідомленнями про можливе бомбардування Києва ворожими літаками.

Того ж дня я вперше відвідав підвал дванадцятиповерхівки, в якій я мешкаю. Безумовно, те приміщення було ще недостатньо пристосоване для тривалого перебування в ньому.

На третій день повномасштабної війни моя мама ухвалила рішення переїхати разом зі мною до будинку мого хрещеного у Підгірцях, що трохи південніше Києва. Зі столиці ми з мамою виїжджали під звук сирени, до якої тоді ще ніхто з нас не звик. Я вважаю мамине рішення поїхати до родини кума правильним, адже в компанії хрещеного та його дружини ми почувались спокійніше і, можна сказати, веселіше, ніж в перші дні цього лиха, коли залишились самі. Важливо, що в будинку хрещеного був добре облаштований підвал, де ми всі разом перебували в години тривоги.

Я ніколи не забуду те тривожне відчуття, коли ми, почувши вночі вибухи неподалік, швидко бігли зі спальних кімнат до підвалу.  

Я завжди буду вдячний своєму хрещеному та його дружині за те, що вони прихистили і підбадьорювали нас з мамою в перший місяць повномасштабного вторгнення. Назавжди в моїй пам’яті закарбувався приготовлений хрещеною борщ, яким вона частувала нас з пластикового посуду в підвалі будинку.

Минуло понад два тижні після початку ворожого вторгнення і я, нарешті, побачив тата. Він приїхав до нас з мамою лише на декілька годин. Тоді я помітив, що у батька з’явилась сивина. Однак, не зважаючи на обставини, тато випромінював непохитну впевненість в нашій перемозі та веселив усіх жартами.

Наступного разу батько відвідав нас на мій День народження наприкінці лютого. Не знаю як татові це вдалося тоді, за відсутності продуктів в магазинах, але він привіз мій улюблений торт.

Після того, як минув перший місяць війни і в Київській області стало безпечніше, ми з мамою переїхали на свою дачу, теж неподалік Києва. Там ми жили вдвох ще понад три місяці, доки тато брав участь у звільненні Київської області від ворога. На дачі ми з мамою постійно спостерігали за новинами і старанно дотримувались світломаскування. Інколи було моторошно залишатись в дачному будиночку, оскільки не було нікого з найближчих сусідів.

Та все ж, з огляду небезпеки повітряних атак на столицю, ми з мамою вирішили, що повертатись додому зарано.

Розпочався новий навчальний рік. Я, як і більшість моїх друзів, перебував далеко від своєї школи. Тож, моє навчання в сьомому класі повністю минуло в дистанційному режимі. Я дуже вдячний своїм вчителям, які, проводячи заняття онлайн, не тільки викладали навчальний матеріал, а й підтримували нас психологічно.

За рік після початку повномасштабної війни я повернувся до Києва. Справді, людина звикає до всього. Я ж, як і більшість моїх друзів, вже звик до сигналів повітряної тривоги.

На жаль, часто недосипаю ночами через необхідність тривалого перебування поміж двох стін. Та я радію поверненню до очного формату навчання і щиро вірю в нашу перемогу над ворогом і відродження України.