Вовченко Єлізавета, Відокремлений структурний підрозділ «Фаховий коледж нафтогазових технологій, інженерії та інфраструктури сервісу Одеського національного технологічного університету»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Юрченко Оксана Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Як не зійти з розуму? Думка, яка жила зі мною протягом 6 місяців. В перші дні війни я думала що через деякий час все вщухне, але даремно. Я щиро сподівалась що через 2-3 дні я повернусь додому і ми таки поїдемо на танцювальний конкурс у Миколаїв.

Цього не сталося і довелося звикати до нової реальності, в якій в тебе немає ні батьків поруч, ні друзів, ні зв’язку, ні хліба.

24 лютого я прокинулася о 5:55 ранку від дзвінка маминої колеги. Тоді я ще не знала що сталося. Вона попросила мене розбудити маму і щоб вона терміново приїхала у військову частину(на момент початку війни мама працювала військовою). Я розбудила батьків та одразу почала читати новини в яких вже писали що в Харкові, Києві, Миколаєві та інших містах вибухи.

Кілька хвилин я нічого не розуміла, але потім прийшла до тями. Мама й тато сказали мені піти в магазин, закупити продукти та корм для кота на перший час та зняти готівку в банкоматі.

Таким чином о 7 ранку я опинилася на касі, адже готівку зняти не вдалося, банкомати вже не працювали. Коли підійшла моя черга, пролунали перші вибухи, магазин похитнувся від ударної хвилі. Я не знала що робити й зателефонувала татові. Він наказав йти додому і чекати на дідуся, який мене забере в село. Я прибігла додому та зібрала речі. «Все моє життя вмістилося в одну валізу. Що буде далі?» - подумала я. Приїхав дідусь, я забрала кота та ми поїхали в село. В селі не було зв’язку та інтернету.

Для того, щоб спіймати його, необхідно було піднятися на дах будинку. Як тільки я хотіла це зробити, почула сильний вибух та швидко побігла в будинок. Потім я дізналась що це була авіабомба, яку скинули на Очаків.

Наступний місяць пройшов жахливо, мою маму ледь не вбили, тато пішов у військо, ми були на межі гуманітарної кризи та ледь не опинились в окупації. «Як не зійти з розуму?». Кожен день я вдавалася цим питання, і казала собі – «Тримайся, заради батьків».

Я день за днем плакала по кілька годин на даху, могла сидіти цілий день.

В кінці березня я виїхала із села з подругою та її мамою. Попрощалася з бабусею та дідусем і поїхала. Вони дуже плакали і я теж, бо поруч не було жодної рідної людини. Я не знала куди я їду і ніхто не знав. Через 15 годин ми приїхали в Хмельницький, звідки мене забрала мама. Вона звільнилася. Я була дуже щаслива, бо не бачила її місяць і через кілька днів ми повернулися в село. На той момент мій тато встиг побувати в Миколаївській, Харківській, Донецькій і Херсонській областях де ледь не загинув.

В селі ми звикли до вибухів і не лякалися, проте в липні знову поїхали, на Закарпаття, бо в селі прилетіла ракета поруч з будинком.

У вересні я вперше за період війни побачила тата, він дуже змінився, від цього було боляче. А в листопаді ми переїхали в Одесу і це був наш останній переїзд.

Я вже 2 роки живу в Одесі й це місто повернуло мене до життя. Я знайшла нових друзів, вступила до коледжу, через 2 роки після початку війни тато нарешті звільнився з армії.

Як висновок, скажу що я подорослішала і змінилась. Багато моїх знайомих загинуло, я багато бачила та чула, через що пила заспокійливі. Проте я досі згадую минуле життя, друзів, школу, загиблих знайомих. Сумую за морем в Очакові, хоча розумію що більше ніколи туди не повернусь.

Живу, але накопичую ненависть до людей які забрали життя інших. І вірю що їм все повернеться бумерангом.