Чекаєва Дінара, 10 клас, Комунальний заклад "Запорізька спеціалізована школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів "Січовий колегіум" Запорізької обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Клим Юлія Вікторівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

З початку війни пройшло майже тисяча днів, але всі вони були немов один страшний і незрозумілий спогад, який хочеться забути.

Моя перша згадка про цю страшну подію була не дуже вдалою. Тоді мій клас перебував на карантині, і 24 лютого 2022 року ми мали нарешті вийти до школи. Але наші плани було знищено.

Тоді ми з подругою обговорювали те, що сталося в країні і були раді, що нам не доведеться збиратися і йти на навчання. Але дві дівчинки не розуміли, що їх та всю країну чекає далі, що ця «радість» була безглуздістю і великою помилкою.

Перші тижні я та моя сім’я знаходилися у великому страху, як і всі люди навколо. Майже ніхто досі повною мірою не міг уявити, що розпочалася війна.

Ми досліджували сховища, дивилися, де знаходиться найближче і як до нього дістатися. Слухали гул сирен та кожного разу лякалися, коли його чули.

Моя молодша сестра страшенно боялася і щоразу плакала, почувши цей звук. Ще один спогад, який я запам’ятала, мабуть, назавжди. Це був вечір, дуже темно. Пролунала сирена — всі члени нашої родини вирушили до сховища.

Тоді було ще не так темно, тому не дуже лячно. Ми пробули в безпеці десь дві години, але сирена не вщухала, всі прийняли рішення повернутися додому, бо у підвалі холодно, а на вулиці вже темно.

Вийшовши зі сховища, ми обомліли. Все виглядало так, ніби ми перебуваємо не в Запоріжжі, а в Чорнобилі. Був щільний туман, повна темінь… Тихо навкруги, немов все в один момент завмерло, навіть час. Чутно лише, як виє сирена.

Кінцевою точкою нашого перебування в Україні став вибух у Запоріжжі. 16 березня 2022 року, приблизно о п’ятій годині ранку, війська окупантів завдали ракетного удару по залізничній станції «Запоріжжя-2».

Це відчуття невідомості та страху, який я пізнала у момент вибуху, неможливо ні передати, ні забути. Перед цим, 15 березня, моя старша сестра, яка перебувала в Туреччині, подзвонила мамі і сказала, щоб вона збирала валізи, бо автобус відвезе нас до іншої країни. І приблизно о дванадцятій годині ночі мама збирала сумки…

Зранку пролунав вибух… Я більше не змогла заснути. Ми зібралися рано, планували поїхати до призначеного місця електричкою, але через те, що сталося на залізничній станції, роботу потягів призупинили.

Доїхавши до місця на таксі, ми чекали на автобус. Перед тим батько купив моє улюблене печиво і цим трохи підняв мені настрій. Через декілька годин ми нарешті сіли в автобус, він був майже порожнім.

Татусь ще був поруч… Ми довго обіймалися з батьком… Я голосно плакала, мама мовчала… Це був останній раз, коли я бачила татуся…

Далі були забуті Богом дороги, які проходили через ліси та села. Автобус наповнювався так швидко, що вже нагадував казку «Рукавичка». Люди спали на підлозі та сходах. Це була складна подорож…

Нам довелося перетнути декілька країн, перш ніж ми добралися до Туреччини. Ми перепливли річку на поромі, щоб потрапити до Румунії. Навіть немовлята тоді не плакали. Всі мовчки рухалися у невідомі краї…

Майже три роки я перебуваю за кордоном. Я дуже хочу повернутися додому, не дивлячись ні на що. Там, в Запоріжжі, залишилися мої родичі, близькі друзі та рідна оселя, за якою я страшенно скучила.

Не можу передати словами, як я скучила за татом! Звичайно, порівняно з татусем, який третій рік живе в окопі десь на Донбасі, я перебуваю в безпеці. Але наскільки я ціную те, що народилася в Україні і є українкою.

Пишаюся своєю Батьківщиною та її героїчними людьми, навіть на відстані рідна ненька у моєму серці!