Таран Тимофій, 9 клас, Дніпровська гімназія №87 Дніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Шибанова Тетяна Іванівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Всі разом ми здолали шлях в тисячу днів. Шлях перемог, падінь і злетів, відчаю та розчарувань, надії та сподівань.

Аналізуючи ці два з половиною роки нашого життя в війні, на думку одразу спадають слова Віктора Франкла – австрійського психотерапевта, що залишився живим в нацистському таборі смерті в роки Другої світової війни: «Першими зломились ті, хто гадали, що це скоро минеться… Потім ті, які гадали, що це не закінчиться ніколи. Живими залишилися сфокусовані на своїх діях, без очікування того, що ще може трапитись».

Я чув ці слова й раніше, але по-справжньому зрозумів лише тепер.

Поруч із нами мешкає Сергій Юрійович – місцевий пенсіонер, орнітолог-аматор. В мирний час він ловив диких птахів нашої місцевості, вдягав їм кільця, щоб відстежувати ореол розповсюдження. Часто брав із собою на лови й нас – мене й моїх однолітків.

Багато змінилося в нашому житті за час після перших вибухів 24 лютого 2022 року. Виснажені епідемією Covid-19, ми потроху почали повертатись до звичного життя, навчання в школі, спілкування з друзями, ми – тинейджери 21 століття – отримали нове випробування: війною.

Багато питань постало. Було незрозуміло, чому поїхали з країни сусіди праворуч. Чому така скрута з’явилась у нас в родині? (Потім я зрозумів цей ланцюжок: садочок зачинений – сестричка вдома – мама не змозі працювати – таткові важко самому утримувати сім’ю). Чому такі засмучені деякі однокласники (На щастя, таких втрат, як загибель батьків, мені не довелось відчути).

Багато інших «чому» заполонили мій мозок. Відповідь, мабуть, була схована далеко, як в казці: на безлюдному острові, в шкатулці, схованій на височенному дубі; в качці, що сиділа в тій шкатулці, й мала яйце, в середині якого й ховались відповіді на кінці голки разом з життям винуватця горя, спричиненого ним нам, українцям – вільним, працелюбним, сміливим мешканцям України – незалежної і самостійної держави європейської співдружності.

Але щодня вранці я спостерігав, як Сергій Юрійович крокує на полювання, сфокусований на своїй справі. Коли його запитують: «Навіщо?», він впевнено відповідає: «Задля наступних поколінь». «Нащадки мають знати, які з наших друзів молодших зимують в далеких краях, відстежувати їх міграційний шлях, знати ореол помешкання», – веде далі птахолов.

І безмежної впевненості надають ці слова, переконання в значущості власної справи, безкорисливого служіння науці, людям.

Насправді, зосередженість на улюбленій справі, усвідомлення важливості своєї справи, переконання в тому, що хто ж, як не я, роблять людину безсмертною, подорожують повагу за життя та в пам’яті поколінь.

Я зробив найважливіше відкриття в своєму житті – розкрив таємницю безсмертя. А отже – перемоги. Перемоги над буденністю, над злістю, зрадою, підступністю, над знищенням і смертю.

Тож нумо до праці.

«Дія, а не бездіяльність. Рух, а не очікування. Віра в перемогу. Слава Україні» – відтепер мій девіз.