Зубач Дарина, 10 клас, Комунальний заклад Запорізька спеціалізована школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів «Козацький ліцей» Запорізької обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Голуб Яна Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Минуло вже тисячу днів з початку війни — тисячу днів боротьби, стійкості, болю і надії. Кожен день став для мене новим випробуванням, новою сходинкою на шляху до усвідомлення себе, свого народу і своєї країни. Це час, коли ми всі, незалежно від віку чи статусу, стали частиною єдиної боротьби за наше майбутнє та щастя.

Війна змусила мене подолати шлях, який я ніколи не уявляла. Важко було усвідомити, що одного ранку моє життя зміниться настільки кардинально, і я буду змушена залишити все рідне позаду. Змінився світ, і я разом із ним.

Війна жорстоко позбавила багатьох із нас звичного життя і спокою, поставивши перед вибором: змиритися чи боротися. І в мене був тільки один варіант: їхати від цієї страшної та запеклої боротьби подалі, та захищати себе та своє життя.

На початку війни, разом із матір’ю, бабусею та сестрою ми вирішили поїхати до Польщі. Це був вимушений крок — ми просто хотіли знайти безпечне місце, де можна буде хоч трохи зняти страх і тривогу. Але з перших днів у чужій країні все здавалось чужим і незнайомим. Я залишила вдома друзів, близьких і, найголовніше, батька. Ми були розділені, і цей розрив відчувався дуже боляче.

Перші дні і тижні були хаотичними — важко повірити, що це відбувається насправді. Кожен ранок починався з тривожних новин, серце завмирало від кожного повідомлення про нові обстріли, втрати.

Незважаючи на те, що ми були далеко від цього всього, страх і тривога за рідних переповнювали нас.

Перебування в Польщі теж було нелегким. Життя у новій країні спершу здавалося непосильним тягарем. Я не знала мови, не мала друзів та відчувала себе самотньою. Навіть прості речі, як покупка продуктів чи звернення до перехожих, викликали нервовість. Польська мова здавалася складною, а сама ситуація — відчайдушною. Здавалося, що моє життя розсипається, і що я ніколи не зможу знайти тут своє місце. В Україні теж все було неспокійно, доводилося нервувати.

Проте поступово життя почало змінюватися. Я пішла до місцевої школи, яка виявилася дуже гарною. Вчителі підтримували мене, допомагаючи вивчати польську, а нові однокласники ставилися привітно.

Це було перше відчуття, що я починаю повертати собі частину нормального життя. Мені знадобився час, аби опанувати мову, але коли це вдалося, я нарешті змогла спілкуватися з однолітками, заводити друзів та відчувати себе частиною колективу.

З часом я почала насолоджуватися життям у Польщі. Ми з друзями гуляли містом, відкривали нові місця. Ця країна відкрилася для мене з кращого боку — як країна добрих і чуйних людей, які підтримують українців у цей складний час. Але були і ті, які не дуже раділи, що українці почали накопичуватися у Польщі. На щастя, таких було небагато. Попри все, біль за домом не полишав мене. Я сумувала за батьком і за нашим спільним життям.

Півтора року у Польщі пройшли непомітно, і ми повернулися додому.

Я відчувала змішані емоції: радість від зустрічі з батьком і друзями, але й невизначеність через нестабільність та постійні загрози. Уже більше року я знаходжусь вдома, але життя на батьківщині, на жаль, далеке від спокою. Війна, хоч і на деякій відстані, усе ще присутня в нашому житті, залишаючи свої сліди на кожному з нас.

Сьогодні, через тисячу днів, я знаю, що війна змінила мене назавжди. Вона навчила мене бути сильнішою, ніж я думала, допомогла усвідомити, що таке справжня мужність і сила духу.

Я впевнена, що попри всі втрати та жертви ми здобудемо перемогу, бо правда і свобода завжди сильніші за агресію і насилля.

Мій шлях триває, як і шлях кожного українця, що пройшов через 1000 днів війни. Ми продовжуємо жити, вірити і боротися. І я знаю, що попереду ще багато труднощів, але так само впевнена, що перемога буде за нами. Це наша земля, наш дім, і ми будемо захищати його до останнього.