Юлія Вадимівна Каленич, вчитель
Комунальний заклад "Вінницький ліцей №29"

1000 ДНІВ ВІЙНИ. МІЙ ШЛЯХ

Раніше у нашому житті слово «війна» траплялося лише в книжках, фільмах або спогадах бабусь і дідусів. Здавалось, це десь там, далеко і точно не про нас.

Я народилась і виросла у містечку Калинівка, Вінницької області. Місто невелике, але затишне та мальовниче. На його околиці є склади із боєприпасами. Наразі приховувати цю інформацію вже не так принципово, адже в 2017 році детонація того складу набула всеукраїнського розголосу.

І от, ранок 24 лютого 2022 року. Ранок, який точно поділив життя всіх на «до» і «після». Завили сирени, люди почали втікати, почалась перша паніка. О 8.20 ми почули сильний вибух. Затремтіла земля, ще через секунду посипалось скло наших вікон. Іще через мить прийшло усвідомлення реальності війни. Тоді сину було 6, донечці – майже 2. З того моменту вони отримали гіркий статус «діти війни».

Звичайно ж була істерика. Було бажання кудись втекти, але ж куди?... За кордон – без чоловіка з дітьми я не поїду.

Кудись в село – у нас його немає. Як врятуватися? Ми стали дослухатися до кожного шелесту. Забиті плівкою вікна нашого дому лише підсилювали тривогу. На щастя, наближалась весна й ми вірили, що не замерзнемо від холоду. Але іншого вибору в нас не було – ми залишалися в Калинівці. Вже потім прийшло й переконання, що втікати – соромно. Адже якщо всі поїдуть, заради кого стоять наші захисники?

Кожна тривога було по-особливому важкою. Ми бачили і ракети, і дрони, і роботу захисників. Навчилися молитися палкіше і ще більше вірити у власні сили.

І десь тоді ж прийшло нестримне бажання хоч якось допомагати армії. Ту прозвану в народу «Вовину тисячу», що давали після вакцинації від коронавірусу, ми з чоловіком відправили на потреби ЗСУ. У містечку з’явились переселенці, з якими ми ділились дитячими речами. А далі розпочалась моя волонтерська робота у Креативних військах України. Потрібно було писати сценарії для відео. Також я продовжила писати сценарії для шкіл, як це й робила багато років. Кожен текст щиро наповнений словами вдячності нашим Збройним силам України.

І обов’язково згадуються всі військові та цивільні, які віддали своє життя за Україну. Із особливим трепетом – діти, які стали маленькими янголятками.

14 липня 2022 року ми були у Вінниці. Коли прилетіли ракети по Будинку офіцерів, ми з дітьми були на вулиці. Відстань між нами та місцем прильоту – мабуть, кілометрів 7. Але той страшнючий вибух ми й досі пригадуємо, коли проходимо повз лавочку, на якій тоді сиділи. І досі надворі завжди прислухаємось до звуків, що линуть навколо нас. І це не залежно від того, оголошена тривога чи ні. 

Ми навчилися зупинятися о 9 годині ранку, де б не були і що б не робили. Ми виходимо на живі коридори за нашими захисниками та підписуємо петиції.

А як тільки молодша донечка підросла, я пішла на роботу в школу. І, якщо чесно, теж вважаю це свого роду волонтерством, зважаючи на розмір мінімальної зарплати педагога-організатора. Уже в школі ми разом із вчителями, батьками та дітьми продовжуємо допомагати військовим, адже у нас діє потужний волонтерський центр «Ти не один». Залишилася звичка скидати по 20-50 грн на всі збори, які трапляються мені в перевірених телеграм-каналах. 

І молитися. За тих, хто захищає нас з неба. За тих, хто нині сидить в окопах. За всіх, хто вірить – Україна переможе.

Адже має зійти благословенне сонце, що по-особливому поцілує нашу священну землю. І повернуться додому сини й доньки. Стихнуть постріли, природа припинить задихатися від вибухів й тонути в морі побутового сміття. І світло нам вимикатимуть лише для того, аби принести іменинний торт. І ми з дітьми «укриттям» називатимемо виключно наші ліжка та ковдри, які зігріватимуть нас, переможців.

Мій особистий шлях – це еволюція від сильного неспокою до твердого переконання «Все буде Україна». У це вірять мільйони. Отже, це точно буде!