Вігура Анна, 1 курс, Нікопольський фаховий  педагогічний коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Пеліван Антонія Дем'янівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року в моєму житті сталися, суттєві зміни. Я, як завжди прокинулась зранку та почала збиратися до школи, але цього ранку все змінилося. Моя вчителька зателефонувала, і в її голосі було відчутно хвилювання. Вона повідомила, що в Україні розпочалася війна. Я не могла зрозуміти, як таке можливо. Ми з родиною зібралися біля телевізора, чекаючи новин. Наші серця переповнювали тривогою та панікою.

Перші дні війни були надзвичайно важкими. Страх охоплював мене і мою родину, а у новинах я бачила, як люди втрачають свої домівки, своїх близьких… Раші почали обстрілювати і мій рідний Нікополь. Біль і смуток панували в наших душах.

Ми з сім'єю, вирішили тимчасово виїхати до Чернівців, сподіваючись, що це допоможе уникнути почуття тривоги і розпачу. Але навіть там, у безпеці, відчуття горя і втрати ніколи не залишало нас.

Дорога до Чернівців була напруженою. Ми їхали в тиші, слухаючи новини по радіо. Я спостерігала за обличчями батьків, які намагалися зберегти спокій. Але я бачила в їхніх очах невпевненість. Ми зупинилися у знайомих, які відкрили нам двері свого дому. Це було надзвичайно важливо відчувати підтримку у такий важкий час життя. Здавалося – війна скоро закінчиться і ми повернемося в рідні домівки.

Ми довго не змогли бути далеко від рідного Нікополя, повернулися.

Перед нашими очима постали порожні вулиці, багато закритих магазинів, зруйновані будинки, а в багатьох — вікна забиті плитами ДСП.

Люди виглядали втомленими та змученими від постійних тривог та обстрілів градів, артилерії, дронів-камікадзе. Ми провели ще два місяці в рідному місті, але відчуття страху не покидало нас. Кожного разу, коли лунала тривога, чулися вибухи, ми знову і знову переживали жахливі години небезпеки і це ставало нестерпним. Врешті-решт ми вирішили, що потрібно шукати новий притулок. У наших серцях знову запанувала тривога, і ми почали розмірковувати про виїзд до Польші, де люди готові були допомагати українським біженцям.

У Польщі ми намагалися адаптуватися до нового життя. Я пішла до школи, де знайомилася зі своїми однолітками, але це давалися важко.

В думках постійно був образ рідного незламного, нескореного Нікополя, друзів, які залишилися. Я не могла забути, як ми разом гралися, як святкували свята. Ці спогади стали для мене важливими та дорогими.

Минав час, і ми знову почали шукати можливості повернутися додому, хоча дехто рекомендував залишитися за кордоном, інші, навпаки, підтримали наше рішення. Війна, вкрала в нас Каховське водосховище, частину життя, але водночас вона навчила цінувати такі дорогі прості речі: тишу, мир, спокій, росяні ранки, голубе небо.

Після повернення до України я побачила, як наша нація стала згуртованішою, як наші захисники відстоюють кожен метр території, відстоюють у боях нашу свободу, наше майбутнє. Я щодня дякую їм за їхню відвагу, боротьбу за наше право жити у мирі. Наші хлопці — козаки нашої епохи, я відчуваю, що в їхніх серцях палає вогонь волі, який ніколи не згасне. Ми повинні пам'ятати про тих, хто загинув, про тих, хто залишився на полі бою. Їхня жертва не повинна бути даремною.

1000 днів війни стали випробуванням для моєї родини і для мене. Я навчилася цінувати підтримку, з якою ми стикалися, навіть від незнайомих людей. Зрозуміла, що, незважаючи на всі труднощі, потрібно залишатися людьми.