Борейчук Ангеліна, 11 клас, Мирненський ліцей Малолюбашанської сільської ради Рівненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Романович Тетяна Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Життя – непередбачуване, різноманітне, і часом воно підносить нам не дуже приємні сюрпризи, які впливають на нас, а інколи навіть змінюють нашу долю.

Я подумки повертаюся у 24 лютого 2022 року і згадую, як тато, зайшовши в мою кімнату, сказав: «Почалося…». Ці секунди я запам’ятаю на все життя. Я тоді навіть не могла уявити, що моє життя, як і мільйонів українців, зміниться на «до» і «після». Страх заполонив розум, серце. Кожен українець думав над питанням: «Що робити далі? Як далі жити?».

Але, не звертаючи уваги на страх, українці приймали швидкі і правильні рішення. Багато молодих хлопців, чоловіків пішли захищати нашу державу задля правди і перемоги. Кожен українець вдячний їм за життя.

Всі разом стали допомагати і робити все можливе, щоб скоріше наблизити день нашої перемоги. Мільйони українців почали волонтерити, донатити кошти, допомагати всім, чим можемо нашим військовим, які ризикують своїм життям заради нас.

У нас всіх є одна мрія — це, звісно, мир в нашій державі. Мир — це не лише відсутність війни, а й стан гармонії, співжиття та взаєморозуміння між людьми та країнами. Військові вибрали стати захисниками для Батьківщини-України, вони наполегливо долають все, щоб уберегти нас від всіх негараздів, які підготував нам ворог.

Життя в період війни максимально жахливе, тривожне і складне.

Розкажу свою історію. З початку повномасштабного вторгнення я, сестра і мама змушені були покинути наш дім, тата і виїхати за кордон, щоб забезпечити спокійне і мирне майбутнє. Я пам’ятаю, це було дуже складно морально, на психологічному рівні.

Перебуваючи за кордоном, ти кожну хвилинку подумки там, в Україні. Читаючи новини, я не могла повірити, що ворог здатен на такі жахливі речі. Мільйони українців теж переживали це. Ми попрямували у Польщу до наших близьких родичів, які забезпечили нам житло, допомогли нам відчути себе людьми, вільними від всіх негараздів.

Я, чесно, думала, що більше ніколи не зустріну тата, не прогуляюсь по рідному місту, не відчую запах рідної землі. Було дуже складно.

Ти живеш там, але серцем, душею — ти поряд з близькими, тобі не вистачає простого спілкування з друзями, за кордоном все для тебе максимально чуже, не твоє...

Приїхавши додому, я відчувала спокій. Нарешті я змогла обійняти міцно-міцно близьких мені людей, побачити їхні сльози щастя, щирі емоції радості — це не передати словами.

Саме тоді я відчула себе найщасливішою людиною, адже як би добре не було в гостях — вдома завжди краще. Я плакала, обіймаючи тата, говорячи, як я сумувала і яка я щаслива, як сильно і безмежно люблю його... Ці почуття залишаться в серці назавжди.

Ця жахлива війна дечого навчила мене. Я зрозуміла, що потрібно цінувати кожну хвилину життя, адже воно може закінчитися наступної миті. Вона змусила мене більше цінувати кожен момент, що наданий мені у житті.

Я навчилась не дратуватися через дрібниці, радіти простим речам і бути щасливою з того, що маю. Пообіцяла собі, що більше не буду відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні.

Ця ситуація змусила мене переосмислити все моє підліткове життя, піднести його до нового рівня, де цінність мають лише найближчі люди і щасливі миті. І цей урок я ніколи не забуду…