Драчевська Анастасія, 11 клас, Максимівський ліцей Михайло-Лукашівської сільської ради Запорізького району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Аносова Валентина Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Я прокинулась від звуків вибухів о 4:30, але спочатку не зрозуміла, що відбувається. До того, як я почала збиратися до школи, звуки вибухів стали ще сильніші, почали літати літаки.

Через деякий час тато зайшов у мою кімнату і сказав, що сьогодні в школу я не піду. Він тоді ще не повідомив мені, що розпочалася війна.

Новини були переповнені тривожними звістками, а звернення президента та інших відомих особистостей сповнювало надією про те, що незабаром це жахіття скінчиться.

В державі оголосили військовий стан на 90 днів, який до цього часу поновлюється. Про все це повідомлялось в соціальних мережах і новинах. Я не вірила своїм очам, тому перепитала у мами: «Чи це правда?». І була шокована її ствердною відповіддю. Але на той час я не усвідомлювала всю серйозність інформації.

А як моє шкільне життя? За цей період часу я закінчую вже 11 клас. Ми навчаємося на дистанційній формі навчання. Нам безкінечно подають інформацію: «Як вести себе під час воєнного стану та сигналу “Повітряна тривога”», «Мінна небезпека».

Уроки відбуваються як в онлайн (синхронно, найчастіше з використанням платформи Zoom), так і в офлайн (асинхронно — через розміщення відеоінструкцій, презентацій та завдань на платформі «Нові знання», де я могла опрацювати урок у зручний для мене час), бо бувають перебої з освітленням, через що зникає інтернет.

Також, для нашої зручності, навчальний контент подається через електронний журнал, і ми постійно тримаємо зв’язок через сервіс Viber. Мені сподобався змінений розклад уроків за спареною системою, тому що можна краще підготувати домашні завдання, адже всього 3–4 уроки на день. Через те, що у нашому закладі немає бомбосховища, нас планують возити до іншого закладу на змішану форму навчання.

Пролітали дні, тижні, місяці. Спочатку подобалося не ходити до школи, але потім почали сумувати за шкільним життям.

На онлайн-уроках намагалися показати одне одному різноманітні «привітики», інколи перебивали вчителя своїми повідомленнями. А було й таке, що спілкувалися з однокласниками на перервах до початку уроку. Ніхто не виходить на вечірні прогулянки — одним словом, засиділися вдома.

Незабаром до нас почав приїздити благодійний фонд «Посмішка ЮА». З невеличкими групами учнів вони проводили майстер-класи та різноманітні ігри, що позитивно вплинуло на мій емоційний стан, бо я посміхалася і раділа кожному своєму досягненню.

Ця війна залишає в душі кожного українця величезний слід, та я не є винятком. На війну пішли мої найрідніші люди — тато та старший брат. Емоції змінювалися між тривогою, страхом, жахом, болем та переживаннями. Я відчула таку спустошливість і серйозність подій, що мені стало страшно.

Даня пішов першим на захист нашої держави, а тато не зміг дозволити собі, щоб його син був на передовій, а він вдома. Тому зібрав свої речі та відправився захищати нас від окупантів.

У нашій хаті стало зовсім порожньо, не так весело та затишно. Ми не збираємося разом за вечерею, нам стали нецікаві перегляди кінофільмів. Щодня чути вибухи, як пролітають гелікоптери та проїздить військова техніка. А ми наче живемо звичайним життям: мама ходить на роботу, я допомагаю їй у домашніх справах, садимо огород.

Наші захисники, при змозі, приїздять у відпустку, телефонують та діляться своїми поглядами про цю неоголошену війну. Радять нам не хвилюватись, бо перемога буде — обов’язково — за нами! А ми класом зібрали «Кошик тепла», написали листівки і передали це все нашим волонтерам — для наших захисників.

Наше життя вже ніколи не стане колишнім, та й ми вже ніколи не будемо тими, що були. Але ми не здаємось!

Ворог з кожним днем стає все підступнішим, а дух незламних українців — усе сильніший. Тому вірю, що все буде добре, та живу цією надією.