Костючок Олена, 9 клас, Чернігівська гімназія №5 Чернігівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Синько Ольга Віталіївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Мій ранок 24 лютого розпочався, як і в більшості людей, із телефонного дзвінка о 6:30 від знайомого нашої родини. “Війна”! — сказав він.

Я дуже довго не могла повірити в те, що відбувається. Почався хаос: чулися вибухи, крики людей, постійно спрацьовувала сигналізація автомобілів. Ми почали метушитися по будинку, не знаючи, що робити… Телефон не замовкав, по новинах почали показувати, як з усіх сторін наступають росіяни.

Від усіх цих подій мені стало страшно, захотілося кудись заховатися і накритися з головою своєю ковдрою. Напруга все більше зростала.

Мама пішла за продуктами до магазину, а тато — до найближчого банкомата, щоб зняти готівку. Я залишилася з братом вдома і ні на хвилину не переставала хвилюватися за батьків.

А далі почалися довгі страшні дні війни… Постійно лунала сирена, чулися обстріли та удари від авіабомб. У такі хвилини у мене починалося сильне серцебиття та трусилися ноги. Майже весь день ми перебували в підвалі, батьки лише виходили за продуктами, яких все менше ставало на полицях магазинів. Вимкнули електропостачання та зникла вода, довелося ходити до сусідів, у яких були колодязі.

У нас було дві мрії: щоб все це якнайшвидше припинилося, та виїхати у більш безпечне місце. І майже через місяць це стало не лише мрією, а й реальністю — нас евакуювали. Ми швидко зібрали необхідні речі та вирушили в невідомість.

Дорога була напруженою: на кожному блокпосту серце завмирало, ми не знали, що нас чекатиме далі. Тільки опинившись у безпечному місці, вдалося вдихнути повітря на повні груди та заспокоїтися. І тоді я зрозуміла, що найважливіше — це не речі чи дім, а люди, з якими ти поруч, і віра в те, що скоро обов’язково повернемося додому.

Поспілкувавшись із однолітками, стало зрозуміло, що всі по-різному сприйняли вторгнення “наших сусідів”. Хтось допомагав волонтерам, постраждалим, а хтось — закрився у собі.

Почуття тривоги нікуди не зникло, відволікають мене лише соціальні мережі. Я живу, ніби в ілюзії нормального життя: школа, зустрічі з друзями, навіть святкування днів народження.

Але все це супроводжується постійними сигналами повітряної тривоги, сумними новинами з екранів телевізорів і незнанням майбутнього.

Мій шлях триває й досі, бо війна ще не закінчилася…