Драчевська Анастасія, учениця 10 класу Максимівського ліцею Михайло-Лукашівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Аносова Валентина Миколаївна

Війна. Моя історія

Я прокинулась від звуків вибухів о 4:30, але спочатку не зрозуміла, що відбувається. До того часу, коли я почала збиратися до школи, звуки вибухів були ще сильніші, почали літати літаки. Тут заходить тато в мою кімнату і сказав, що сьогодні в школу я не піду. Він тоді ще не повідомив мені, що розпочалася війна. Новини були переповнені тривожними звістками, а звернення президента та інших відомих особистостей сповнювало надією про те, що незабаром це жахіття скінчиться.

Я спочатку не повірила своїм очам, про все це повідомлялось в соціальних мережах , новинах. Перепитала у своєї мами: «Чи це правда?». І була шокована її ствердною відповіддю. Я не усвідомлювала всю серйозність інформації. Оголосили в державі воєнний стан на 90 днів.

Черги… Велетенські черги в магазинах, аптеках, банкоматах, метушня, хаотична поведінка, крики людей. В той момент мені здавалося, що почався кінець світу. Я проживаю в невеличкому мальовничому селі, оспіваному колись нашим місцевим композитором Володимиром Миколайовичем Байдуковим (на жаль покійним):  

«Земля навіки славна,

де мрія кличе в путь,

на ній село, що здавна

Максимівкою звуть.»

А як же моє, шкільне життя? Я закінчувала на той час 9 клас. Нас перевели на дистанційну форму навчання. Класний керівник подала нам інформацію «Як вести себе під час воєнного стану та сигналу «Повітряна тривога».

Уроки  відбуватися як в он-лайні (синхронно, найчастіше з використанням платформи ZOOM) так і в офлайні (асинхронно, тобто через розміщення відеоінструкцій, презентацій та завдань на платформі «Нові знання»,  де я могла опрацювати урок у зручний для мене час). Тому що були перебої з освітленням і зникав Інтернет. Також, для нашої зручності,  навчальний контент подавався через  електронний журнал. Тримали зв’язок через сервіс- Vider.

Мені сподобався змінений розклад уроків за спареною системою. Можна краще підготувати домашні завдання, так як всього 3-4 уроки в день. Нам відмінили здавати ДПА. Звичайно, спочатку була рада не ходити до школи. Пролітали дні, тижні, місяці. Ми почали скучати за нашим шкільним життям.

На онлайнових уроках намагалися показати одне одному різноманітні привітики, інколи перебивали вчителя своїми повідомленнями. А було й таке, що спілкувалися з однокласниками на перервах до початку уроку. Одним словом засиділися вдома, ніхто не виходив на вечірні прогулянки. Та до нас почав приїздити благодійний фонд «Посмішка ЮА». З невеличкими групами учнів вони проводили майстер-класи, різноманітні ігри.

І це позитивно вплинуло на мій емоційний стан, бо я посміхалася, раділа якомусь своєму досягненню.

А село змінилося. Дорослі, чим могли, допомагали нашим оборонцям  (несли теплі речі, пекли хліб та пироги, варили вареники і т.д.) По селу пішли чутки про мобілізацію чоловіків, які пройшли військову службу і мають певну спеціальність. Ця війна залишає в душі кожного українця величезний слід, та я не є винятком.

Повістки вручили і моїм найріднішим людям –татові та старшому брату. Мої емоції змінювалися між тривогою, страхом, жахом, болем та переживаннями. Я відчула таку спустошливість і серйозніть подій, що мені стало страшно.

Даня пішов першим на захист нашої держави. Батьки відмовляли його від такого ризикованого поступку. Та він нікого не слухав. А тато не зміг дозволити собі, щоб його син був на передовій, а він вдома. Зібрався і  він захищати нас від окупантів. В нашій хаті стало зовсім порожньо. Вже не так весело та затишно. Ми не збираємося разом  за вечерею, нам стали нецікаві перегляди кінофільмів.

Настала весна. Та десь чути вибухи, пролітають гелікоптери, проїздить військова техніка. Начебто треба садити огород, який чималенький. Разом з мамою та молодшим братом Артуром все ж таки вирішили посадили картоплю, цибулю та овочі.

Все ж підійде зима, запитає, що влітку робили. Мама ходила на роботу, я допомага їй в домашніх справах. Наші захисники при змозі телефонують, а в відпустку – приїздили. Звичайно діляться своїми поглядами на цю неоголошену війну. Радять нам, щоб ми не переживали. «Перемога буде, обов’язково, за нами!».

Отже, наше життя вже ніколи не стане колишнім, та й ми вже ніколи не будемо ті, що були, але не здаваймося!

Ворог з кожним днем стає все слабший, а дух українців все сильніший, тому не потрібно втрачати віру, все буде добре.

І хочу завершити свою історію, знову повернувшись до слів нашого «Максимівського вальсу»

 Ой,землі наддніпрянські,

 Ви здатні окрилять,-

 Окраїни Вільнянські,

 Максимівські поля.