Сухомлінова Поліна, 11 клас, Харківський ліцей мистецтв №133

Вчитель, що надихнув на написання — Олійник Вікторія Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

У своєму есе я хочу розповісти про свої відчуття, свої дії під час війни. Також розкажу, де була моя сім’я, де ми подорожували та з якими труднощами нам прийшлось зіткнутись.

В перший день двадцять четвертого лютого, я прокинулась не від тривоги, та навіть не від вибухів, хоча мені сказали, що вибухи були дуже сильними.

Я прокинулась біля одинадцятої ранку, пішла до батьків і спитала, чому мене не розбудили до школи. Мені сказали; «Доню почалася війна». Тоді, я навіть гадки не мала, що таке війна і що тепер робити.

Ми з мамою, братом, бабусею, та нашими сусідами поїхали в Зміїв, де була дача наших друзів. Ми були там десь тиждень але,

я не могла більше там знаходитись розуміючи, що мій батько зараз у Харкові під вибухами.

І я вмовила маму поїхати додому.

Через декілька днів ми з друзями поїхали до Старого Салтову. Перший тиждень пройшов спокійно. Ми жили в двох будинках розташованих у лісі, неподалік від водосховища. 

Кожного вечора ми виходили на пірс, милуватися зірками — це було справжнє диво. Але через тиждень росіяни влучили ракетою в енергетичну вежу, і в нас зникло світло та зв’язок на декілька тижнів.

У Салтові ми провели близько п’яти місяців поки не почалися обстріли.

Тепер, коли ми виходили на берег, замість гарних зірок бачила ракети, що летять на мій рідний Харків. Це було дуже боляче усвідомлювати, що нічого не можеш зробити. Через декілька днів, прокинувшись від вибухів, які були настільки сильними, що дім затремтів, а вікна майже повилітали. На наступний день, ми вирішили швидко збирати речі, та їхати на іншу базу. Вона була трохи далі, але в будь-якому разі там було безпечніше. Проте ми все ще залишалися на готові до евакуації, адже могли отримати дзвінок у будь-який момент.

Через декілька днів, нам все ж таки зателефонували і ми терміново виїхали. Нас зустрічали на в’їзді до Харкова. 

Я була надзвичайно рада побачити тата, адже ми не бачились близько п’яти місяців.

Коли ми заїхали в місто, я побачила багато зруйнованих будинків. Це викликало сльози. Адже усвідомлювати те, що тисячі людей залишилися без домівок, було дуже важко. Поки мене не було у Харкові; наш будинок пошкодили ворожі ракети. За словами тата, перед нашим будинком прилетіло близько п’яти ракет. В багатьох кімнатах повилітали вікна, а в деяких були пошкоджені. Ще дуже довго ми з батьками приводили нашу квартиру до тями, хоча навіть зараз у деяких стінах можна побачити пошкодження від уламків.

Приблизно тиждень, я не виходила на вулицю, бо було дуже лячно; постійно лунала тривога і було чутно вибухи. Але з часом, я звикла і намагалась не звертати уваги — це було дуже складно, і здавалось неможливим;

та й зараз, майже через 3 роки після вторгнення, я не можу не звертати увагу на вибухи.

На день народження моєї мами, росіяни влучили в енергетичну вежу і все місто залишилось без світла на декілька днів. Цей день чомусь я запам’ятала дуже добре: я була така зла, бо не розуміла, чому ми не можемо спокійно відсвяткувати день народження найріднішої для мене людини.

1 вересня 2024 р. ТРЦ «Барабашово» влаштував свято для школярів. 

Діти розважалися, бігали, грали, але веселощі тривала недовго… Десь о чотирнадцятій годині, ворог почав бити ракетами по сусідній вулиці. Почався хаос!

Люди почали бігати, кричати, батьки намагалися знайти своїх дітей, організатори намагалися всіх заспокоїти і відвести в укриття. Ну загалом ви зрозуміли, як ми провели перше вересня у Харкові.

Не бачила сенсу розповідати про кожен свій день тому, що вони проходили майже однаково. Я вірю, що скоро все закінчиться, і вірю що Україна переможе, адже українці — це найсміливіший і найпатріотичніший народ.