Кондратенко Інна, 9-б клас, Бородянський академічний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Шарапа Лариса Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четвертого лютого о шостій ранку я прокинулася від того, що до мене в кімнату зайшла мама, яка говорила з бабусею по телефону. Крізь сон чула, як вони обговорюють аеродром у Гостомелі. На фоні цього йдуть новини та метушиться батько, збираючи речі у великий рюкзак. Коли ми з сестрою прокинулись то

нам батьки сказали, що почалась війна, але я злякалась не цього, а того, як вони з переляканими очима підійшли до нас із тремтячим голосом попросили швидко збиратись.

Ми приїхали до бабусі, разом із нами був мій двоюрідний брат та його сім'я. Під час вибухів ми спускались у підвал і проводили там більше часу, ніж в будинку.

Коли вимкнули світло, воду та перервався зв'язок, нам стало страшно, бо не могли навіть подзвонити рідним та спитати, як вони.

Я була розгублена і також переймалась за свою кішечку Баффі, тому що вона не сиділа з нами, а була сама по собі. Коли нам ставало холодніше, ми грілись, як могли. Також біля нашої хати часто літали гелікоптери дуже низько. Мені було лячно від однієї думки, що може статися, якщо щось прилетить, у мене серце впадало в п’яти.

Урешті-решт ми виїхали з Бородянки у Хмельниччину до будиночку нашого друга.

Тоді нам стало легше, бо там було спокійніше. Всі видихнули. Я була рада, коли нам запропонували виїхати в Англію, але було важко їхати без батька. Ми плакали і сумували навіть не вирушивши у дорогу в мирну країну. Шлях був довгий та нудний. У той момент я відчувала спустошеність через такий швидкий перебіг подій, хто б міг подумати, що миттю опинюсь в таких умовах.

Було незвично, страшно, загадково через те, що я в новій для себе країні, де нічого не написано на зрозумілій мові для мене, зовсім інше суспільство, до якого було важко призвичаїтись.

Згодом стало легше, але читаючи новини, що коїться на моїй рідній землі, перехоплювало дихання, наче якась частинка мене гине. Я помічала багато зміну собі, наприклад те, як почала ставитись до різних ситуацій та мислення. Було дуже важко сприймати інформацію, нібито хтось сидить на шиї і повільно душить. Я відчувала себе дуже дивно, мені було сумно, що нічого не можу зробити. Мама мене заспокоювала тим, що я роблю все, що можу і це нормально, говорила не перейматись за близьких, тому що з ними все добре, але мені це не допомагало. Мій батько в країні, де в будь-який момент може загинути, а ми не поряд, десь дуже далеко, де не зможемо підтримати та обійняти його.

Моє тихе і мирне дитинство скінчилось, світ став зовсім іншим, став не таким радісним та кольоровим.

Коли ми все ж таки повернулись додому, всі були дуже щасливі й раді бачити одне одного після такого довгого розлучення. 1000 днів війни зробили мене сильнішою як і багатьох інших дітей. У кожного з нас є мрія — це завершення війни і початок мирного життя. Ми стали незламним народом, який допомагає іншим у складну мить. Будемо сподіватись, що скоро ми переможемо і не втратимо надію на краще майбутнє.