Студент-п’ятикурсник залишався в Донецьку навіть під обстрілами, але щоб отримати диплом, поїхав до Вінниці. Страх і сидіння в підвалах ночами змінилися апатією. Після того, як у міський тролейбус потрапив снаряд, хлопець вирішив поїхати. Тепер він не любить салютів. 

Я пам'ятаю травень 2014 року. У той день ми були в університетській аудиторії, і вже тоді почали літати вертольоти над містом, якийсь дим пішов в аеропорту. Навіть влітку в мене ще не було поняття, що почалася війна. Просто було незрозуміло, що відбувається і чому тут стріляють. Потім ми зрозуміли, що все серйозно. У нас будинок розташований не те що на околиці, але поруч із лісосмугою.

І коли ми почули кулеметну чергу, якісь перестрілки, тоді прийшло розуміння, що діється щось жахливе.

Найяскравішим спогадом стало літо 2014 року, День незалежності України. До цього моменту ми чули стрілянину, залпи гаубиць, «Градів», але на наше селище нічого не прилітало. А коли 24 серпня 2014 року провели полонених по вулиці Донецька, в той день і в наше селище прилетіло. Ось тоді я почув ці гаубиці.

Ти не розумієш, що відбувається. Воно починається як бах-бах, а потім порох, вуха забиті. Ти не знаєш, що робити, чи бігти додому, адже там батьки ...

Коли пішли снаряди й гармати, ми спочатку ховалися. Підготували земельну ділянку (у нас приватний будинок), ховали речі в підвал. Все склали: предмети першої необхідності, лопати, щоб можна було себе відкопати. І коли починалися ці обстріли (незрозуміло, на чию сторону: від нас відлітають або до нас прилітають), ми ховалася. Потім це набридло. Обстріли ж зазвичай починалися в дві-три години ночі, і ти прокидаєшся, вирішуєш, бігти в підвал або не бігти...

А згодом вирішили, що нас вже просто дістали ці обстріли. Що буде, те й буде, більше вирішили не ховатися.

Був момент, коли снаряд прилетів у тролейбус. Це кілометрів за шість від нас. І в той момент наш вуз перевезли до Вінниці. Я знаходився в Донецьку і думав: їхати чи не їхати. Я працював в центрі, в кафе, їздив на роботу. Коли дізнався про потрапляння снаряда в тролейбус, стало якось страшно на роботу їздити. Так ось, наш виш перенесли до Вінниці, а я тоді закінчував п’ятий курс, і мені потрібно було поїхати до Вінниці, щоб здати диплом. Наша група — ті, хто вирішив залишитися в українському виші, якось скоординувалися та виїхали через Запоріжжя. Єдині труднощі в дорозі були, коли на в’їзді в Запоріжжя військові на блокпості попросили мене вийти й оглянули речі. Я жив у Вінниці. Закінчив університет, попрацював трохи, а потім з дівчиною вирішили переїхати до Києва, тому що у Вінниці маленькі зарплати.

Тепер я не розумію салютів, тому що салюти – це відразу такі флешбеки бах-бах. І мені здається це неповажним. Тоді як на будинки падають снаряди, тут деякі пускають салюти.

Я п’ять років живу в Києві, тут все добре в тому плані, що тут ніхто не стріляє, і життя йде нормально. Мені 27 років, і я розумію, що мені хочеться виховати сина чи дочку, а краще сина. Повезти їх до дідусів, бабусь.

Мені здається, що люди, які приїхали з Донецька, працездатніші, ніж інші. Адже їм треба пробитися, зробити все, щоб добитися якогось успіху.