Дончанка Ганна встигла виїхати поїздом у Дніпро з одним чемоданом. Через війну родичі та близькі люди роз’їхалися. Мама та бабуся залишилися за лінією розмежування, і тепер дуже складно побачитися з ними. 

Війна для мене – це можливість і страх в один момент втратити те, що в мене було, попрощатися з родичами й близькими, які або загинули, або роз’їхалися до різних точок країни і світу, це — розлука з близькими людьми...

У червні 2014 року, після дня Конституції, коли я вийшла на роботу вранці, не минуло й двох годин, як повідомили, що в наш офіс мають намір прийти люди у військовій формі. Ми дуже швидко евакуювалися, а в офісі залишилося кілька людей, які хвилювалися за збереження документів. Одного з них взяли в полон, і компанії довелося докласти зусиль, щоб цю людину звільнити.

В цей день я поїхала до своєї подруги, яка жила в центрі. Ми з нею планували купити путівки й виїхати на відпочинок через якийсь час. Але ми, на жаль, не змогли вийти з дому, оскільки в той день в центрі сталися вибухи. Мені було страшно їхати додому, бо весь центр був оточений військовими.

На щастя, я мала можливість виїхати з Донецька буквально на наступний день після того, як це сталося. Відкритих військових дій навколо нашого будинку або роботи не відбувалося, тому, на щастя, я встигла всього цього уникнути. Родичі розповідали мені, що вибухи відбуваються періодично, людям необхідно в цей момент ховатися в якихось місцях і жити в постійному страху.

Моє життя змінилося, адже я живу в Дніпрі, мої близькі в Донецьку, частина моїх рідних — у Ростовській області, і наразі ми не маємо можливості бачитися один з одним.

Це — найболючіша тема, мене лякає, що я не можу допомагати ні мамі, ні бабусі. В цілому навіть можливість дістатися певного населеного пункту коштує великих зусиль, часу і грошей. Поки була можливість приїжджати, я відвідувала своїх батьків.

Коли я переїжджала, ще була можливість дістатися поїздом. Я приїхала поїздом Донецьк-Дніпро з валізою речей, думаючи, що це все досить тимчасово, що тиждень-два, ну місяць – і я зможу повернутися додому. Я була дуже рада, що роботодавець забезпечив мене житлом, і я продовжила працювати з дітками з Донецької та Луганської областей. Тут, у Дніпрі, я вийшла заміж, ми купили житло, тому я думаю, що залишимося тут.

Додому повертатися не планую наразі. У Дніпрі немає активних військових дій, немає звуків війни, немає комендантської години. Але я мрію, щоб я, мама, бабуся жили в одному місті недалеко один від одного, бачилися якомога частіше й підтримували один одного.