Баранова Валерія

9 клас, Дирдинський заклад загальної середньої освіти І - ІІ ступенів Городищенської міської ради Черкаської області

Вчителька, що надихнула на написання – Підпалько Валентина Олександрівна

Війна. Моя історія

Війна – суперечка між народами, яка назавжди залишиться ганьбою людства. Народи пішли один проти одного, брат проти брата… Війна у 2022 році була неочікуваною, невже не можна було все вирішити цілком безпечно, без втрат та ненависті?..

«Я ішла до школи зранку в четвер, 24 лютого, і не знала, що відбувається, бо по дорозі мені люди говорили, щоб я верталась додому, бо розпочались воєнні дії Росії проти нас, українців. Я навіть уявити не могла, що це люди не жартують, що кажуть серйозно. Йшла до школи всупереч їхнім засторогам і усміхалася: яка війна, у мене сьогодні контрольна з алгебри, аудіювання з англійської, переказ епізоду, що вразив, у новелі «Останній дюйм»…Але часом закрадалась неприємна думка, що можливо це правда, а може це злий жарт? Та коли я зайшла в приміщення школи, вона мене зустріла тихими пригніченими класами без дітей та вчителів. Працівник школи мені доступно пояснив цю ситуацію. І я нарешті повірила, що все, відлік часу змінився назад, далі буде щось страшне, незбагненне…» Ось так я пам’ятаю свій перший день війни. А потім увечері була перша повітряна тривога, ми всією родиною швидко зібрались у погріб – наше сучасне сільське сховище. Сиділи там тихо, міряючи очима запаси картоплі, моркви, консервації – чи вистачить, як ввірвуться орки сюди?

Вперше було по справжньому страшно. І за своє ще не прожите життя,

і за життя своїх рідних батьків і, навіть, за своїх домашніх тварин – кота, собачку, гусей, курей.. Тоді я відчула себе опустошеною, відчула зраду. І що буде далі? Родина оберігала мене від негативних новин, я ж найменшенька у сім’ї. Не все мені розповідали про родичів з Київщини, Золотоніщини, Миколаївщини. Але я розуміла їх, і сама намагалась берегти і себе, і всіх навколо…

Уже пройшло більше двох років, як ми живемо в напрузі, в страху за своє майбутнє. З перших днів війни наші односельці пішли захищати Україну від нападу росіян.

Ми в школі і свічки окопні виготовляли, і сітки маскувальні плели, і гостинці збирали для воїнів на передову…

Ми вдячні кожному українському солдату за те, що захищає нас, оберігає нас, стоїть за свою рідну землю до останнього подиху. Щодня в нашій школі і по всьому селу лунає о дев’ятій годині ранку метроном – знак хвилини мовчання, коли кожен справжній українець схиляє мовчки голову в знак подяки і пошани нашим захисникам. І хоча життя наше змінилось докорінно: стало важко робити повсякденні справи, адже постійно відчуваєш тривогу, я впевнена – ми переможемо. Нас, справжніх патріотів, багато і ми вистоїмо до кінця, перемога буде за нами, українцями.