Мокроуз Вікторія, ВСП "РФК НУБіП України"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гринкевич Ірина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Це слово звучало десь далеко, як щось, що ніколи не торкнеться нашого життя. Всі говорили про неї, але до останнього не хотілося вірити, що вона справді може статися. 23 лютого, за день до вторгнення, тато сказав, що війна от-от почнеться. Я не вірила. Як це можливо? Як війна може увірватися в наше життя?

Ледь відчутна тривога прокрадалася в моє серце, але я відкидала ці думки.

24 лютого, о шостій ранку, тато розбудив мене словами: "Вставай, війна почалася". Я не вірила йому. Здавалося, що це жарт, аби змусити мене швидше вставати і збиратися до школи. Я не розуміла що відбувається. А він повторив: "Ні, це правда. Війна почалася".

Мурашки пройшли по моїй шкірі, коли я зрозуміла, що це не сон і не жарт.

Я живу тільки з татом, і він дуже турбується про мене, тож його першою думкою було заховати мене у більш безпечніше місце. Ми вирушили в село, де проходило татове дитинство. Проте він не міг спокійно дивитися, як розгортається війна, бо є поліцейським, а також патріотом який любить свою країну. Тому після того, як відвіз мене до родичів, повернувся назад у Рівне.

Тата тягнуло допомагати, бути там, де він міг щось зробити для своєї Батьківщини.

Коли я залишилася в селі, на душі було тривожно. Місце, де ми тимчасово оселилися, було тихим, але новини про війну були всюди. З’являлися інформація про прильоти, обстріли, руйнування і навіть у маленькому селі життя змінилося.

Моя прабабуся теж пережила війну. Під час Великої Вітчизняної війни вона тікала від фашистських загарбників, ховаючись із маленькою донькою (моєю бабцею) на руках. Історії її страждань знову оживали в цей страшний час.

Тепер ми, її правнуки, ховалися від нової війни, хоча вже в іншому столітті, в іншому світі. Було страшно, особливо в перші дні, коли ніхто не знав, що відбудеться далі.

Згодом я повернулися додому, але тато вирішив відправити мене до Болгарії. Він дуже боявся за мою безпеку і здоров'я. Його тривога за мене зростала щодня, адже ніхто не знав, як довго триватиме ця війна. Тому я вирушила до знайомих, щоб уникнути жахіть. Мені було страшно, адже я була ще дитиною, хоча розуміла, що тато хоче лише найкращого для мене.

Він не хотів, щоб я жила в постійному страху та неспокої.

Моє життя в Болгарії було спокійним у порівнянні з тим, що відбувалося в Україні. Я не чула сирен і не читати постійних новин про руйнування, але думки про рідну країну не залишали мене. Кожна новина з України здавалася особистим ударом. Я слідкувала за тим, що відбувається вдома, і не могла повірити, що всі ці жахи продовжуються. Через декілька місяців я повернулася додому.

На сьогодні більше 10 років як країна-агресор напала на Україну і майже 3 роки як вона повномаштабно вторглася. Тривоги стали частиною повсякденного життя.

Вони вже нікого не дивують, але кожна сирена все одно змушує серце стискатися від страху. Війна досі триває, і ми щодня чуємо про нові втрати. У нашому місті є площа, де розміщені портрети загиблих героїв. Але це лише мала частина тих, кого вже немає з нами. Щодня приходять нові імена, нові історії про тих, хто віддав своє життя за свободу.

Люди втрачають не лише домівки, а й рідних. Війна забирає батьків, дітей, друзів. Полонених стає все більше, а ті, хто повертається, розповідають жахливі історії. Ми продовжуємо боротися за кожного і за кожен клаптик землі.

Ці дні залишили глибокі шрами на наших душах. Але разом із болем ми стали сильнішими. Ми навчилися підтримувати одне одного і не здаватися. Війна навчила нас цінувати кожен момент життя і кожну людину, яка поруч. Ми не знаємо, коли закінчиться цей жах, але ми точно знаємо одне: ми не здамося!