Леус Гліб, 10-а клас, заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №10 Мирноградської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Медведєв Костянтин Володимирович

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли почалася війна, перший місяць я сподівався, що все якось вирішиться. Але у квітні мої батьки все ж таки вирішили виїхати у місто Дніпро.

Мені було важко зрозуміти, чому ми маємо залишати рідне місто, де я прожив усе життя.

Було важко розлучитися з друзями, школою, спортивним клубом, бабусями та дідусями.

Перший час було складно, але я зміг пристосувався: вступив до нового спортивного клубу. Здобувати освіту продовжив дистанційно у рідній школі.

Через декілька місяців я виграв свій перший чемпіонат України, а потім і чемпіонат Європи. 

Ми півтора року жили в Дніпрі, іноді поверталися додому на декілька тижнів, що мене дуже радувало. Але коли побачили, що наше місто живе, як і раніше, а фронт був ще далеко, в серпні 2023 року ми повернулися додому.

Я був дуже радий повернутися, знову почати тренуватися у рідному клубі, відвідувати бабусь і дідусів, гуляти з друзями. 

Незважаючи на обстріли, я продовжував навчатися та займатися спортом. У листопаді 2023 року я став віце-чемпіоном світу.

Далі настала зима — напевно, найважчий період війни.

Більшу частину зими ми жили без світла й тепла, а місто обстрілювали усе частіше. 

Одного разу ракета влучила неподалік від спортивної зали під час тренування. У цей важкий період мені допомагала думка, що я вдома, зі своїми рідними.

У лютому 2024 року ситуація почала поліпшуватися: обстрілів стало менше, світло перестали вимикати, і життя потроху нормалізувалося. Весною я знову почав жити як раніше: гуляв з друзями, не було проблем з навчанням, бо не відключали світло.

У травні я знову став чемпіоном Європи та здобув звання Майстра спорту України.

Однак у липні фронт підійшов занадто близько, і нам знову довелося покинути рідний дім — цього разу, ймовірно, назавжди.

Зараз я живу в Дніпрі, але цього разу трохи краще. Сюди переїхали мої бабусі та дідусі, брат, багато друзів, і навіть мій тренер, який відкрив тут клуб. Тепер я знову тренуюся в рідному клубі, готуюся до чемпіонату світу й продовжую навчатися дистанційно в рідній школі.

Ці 1000 днів війни стали для мене справжнім випробуванням, але вони показали мені, що я можу пристосуватися до будь-яких умов і досягати своїх цілей, незважаючи на труднощі. Війна навчила мене цінувати кожен момент життя, кожну зустріч з рідними та друзями. Кожен день, проведений у рідному місті, став для мене безцінним. Повернення додому було справжнім святом: я знову міг тренуватися у рідному клубі, відвідувати улюблені місця, спілкуватися з друзями. Це дало мені новий поштовх до розвитку, та я досяг нових висот у спорті.

Однак війна постійно нагадує про себе. Кожен обстріл показує, що небезпека поруч, і треба бути готовим до всього. Кожна ніч може стати останньою.

Зима 2023-2024 років була особливо важкою, відсутність світла і тепла робила життя нестерпним. Тренування стали для мене не тільки способом підтримувати фізичну форму, а й можливістю відволіктися від жахів війни.

Весною життя знову почало налагоджуватися. Перемога на чемпіонаті Європи стала символом того, що навіть у найважчі часи можна досягати великих цілей.

Проте війна знову змусила нас покинути рідний дім. Це було важке рішення, але ми знали, що так буде безпечніше. Зараз я живу в Дніпрі, і хоча це місто стало для мене другим домом, я завжди буду сумувати за рідним Мирноградом. Проте я вдячний за те, що поруч зі мною мої рідні та друзі, що я можу продовжувати займатися улюбленою справою й досягати нових висот.

Життя — це низка втрат і придбань.

Хтось сумує за втратами, хтось радіє придбанню. Є і ті, хто набувають втративши. І що б не сталося, головне розуміти, що це — тільки початок.

А я сподіваюся, що попереду на нас чекають кращі часи.