Аліна, 10-б клас, Печерський ліцей № 75

Вчитель, що надихнув на написання — Ірина

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… я не знала, яке справжнє значення цього слова до 24 лютого 2022 року. Це страх, біль, невідомість і надія, віра, молитва. До 24.02.2022 українці жили звичним буттям, йшли хто куди, планували своє «завтра», і було небо, чисте, блакитне, наше, де літали літаки, але ВСЕ змінилося і ВСІ.
Наше життя поділилося на ДО та ПІСЛЯ. Наче зупинився час.. і вже як 3 роки та холодна зима. Справжніх свят немає.

23.02.2022 ранок, мені 13 років, я в, 7 класі, Київ

я їду додому після гуртка з танців і навіть не здогадуюся, що вже наступного дня я не піду на навчання до гімназії, не побачу своїх деяких друзів і ще довго не буду танцювати.

У четвер, 24.02.2022 року в нас повинна була бути контрольна робота, вже і не згадаю з якого предмету, це так давно було, але пам’ятаю, як до неї довго готувалася і лягла пізно спати.

День перший. Страх. Я прокинулася від увімкненого телевізора, який гучно щось транслював, а я не розуміла, чому мама не будить мене, як за звичай, адже вже ж сьома, час вставати з теплого ліжечка, снідати, знову обговорювати плани на день, думати що одягнути. Я почула оті страшні слова: «Війна почалась»..

Я ще не розуміла, яка війна, звідки вона взялася, і що буде далі. Мама з татом пішли до аптеки, магазину, банкомату, а я чекала на них і вже починала хвилюватися. Через деякий час я почула перший вибух у своєму житті. Київ огорнула темрява і страх.

Ми родиною пішли ночувати до родичів, бо СТРАШНО виявляється жити на останньому поверсі.

Сльози душили, страх зростав.

День другий. Невідомість.

День народження тата, який «святкували» по-особливому. Ми всі здригнулися від потужного вибуху, він був так близько, що навіть стеля здригнулася,

автівки загуділи, бо спрацювала сигналізація. З другого дня ми лягали спати одягнені. Стало зрозуміло, лишатися вдома, в столиці, є небезпечно. Після метушні, різких обговорень вирішили їхати до бабусі, на Чернігівщину (там рідні і є ПОГРІБ). Цей день лишиться в пам’яті назавжди – взяти тільки необхідне, а необхідного й не так багато виявляється, знайти безпечний шлях, попрощатися з усім, що є для тебе рідним. Здавалося, що життя втрачає яскраві кольори. Лишаються тільки темні.

День третій. Небезпека всюди. У бабусі та дідуся затишно, але вибухи з боку Чернігова чути все частіше, ми родиною тут, а вагітна тітка (мамина сестра) з братиком у Сумах, а там уже й ворог у місті. Дзвінки. Як ви? Де ви? Черги за хлібом. Вибухи. Вечір у погребі. Перегляд новин постійний. Сон з молитвою і в одязі.

я відкрила весь свій новорічний адвент-календар з прикрасами і цукерками, бо боялася, що можливо вже ніколи його не побачу і не дізнаюся, що там було.

День четвертий. Дорога болю. Мамині куми з дітьми, які теж тікали з Києва, приїхали з нами до бабусі. Після того, як стало зрозуміло, що орки незабаром можуть бути і тут, у бабусі, дорослі почали вирішувати, що далі.

Бабуся з дідусем відмовлялися покидати рідний дім, мама плаче постійно, бабуся просить рятувати дітей і виїжджати.

Прийнято рішення їхати до батьків маминої куми, на Волинь. Сльози, біль, таке враження ніби їдемо назавжди, а бабуся з дідусем, як вони. Дорога тяжка, їдемо в об’їзд, бо вже на трасі Київ-Чернігів битва, страшно, всюди блокпости, але які наші добрі люди: на одному з блокпостів мене й дітей маминої куми солдат пригостив яблуками — це були такі смачні яблука — яблука надії. Ми пробули на Волині 2 місяці.

СЬОГОДНІ. Надія і віра. Живемо вдома, віримо й донатимо. Ціную кожну мить з рідними й близькими, дякую ЗСУ за постійний захист, кожного дня прокидаюся з вірою, що СЬОГОДНІ нарешті буде ПЕРЕМОГА, адже мій тато стоїть на захисті мене й моєї родини, нашої країни.