Успенська Емілія, ІПЗ-1/2 група, Рівненський фаховий коледж інформаційних технологій

Вчитель, що надихнув на написання — Кривошеєва Ірина Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. До повномасштабного вторгнення для мене це було лише абстрактне слово, яке не мало певного значення. Після 24 лютого 2022 року це слово наповнилось змістом. Тепер я розумію його. Це біль, страждання, відчай, страх, розпач, безвихідь, втрата, порожнеча…

Цей страшний ранок.

О 6.00 мама розбудила мене і сказала швидко збирати речі та допомагати вдягатися молодшій сестрі. Я, не розуміючи, що відбувається, дивилась, як вона шукає документи і зовсім розгублена щось постійно дивиться в телефоні. Вона глянула на мене: «Ми їдемо в Рівне до бабусі».

Перший почутий вибух.

На жаль, через 1000 днів війни ми звикли до новин про тривогу, вибухи, ракети, але цього ранку це було вперше для мене, дуже близько і гучно, ракета прилетіла до військової частини, яка знаходиться в трьох км від нашого будинку. Але, навіть тоді, я не до кінця усвідомлювала, що відбувається, і що цей ранок повністю змінить моє життя, і що тепер ніколи не буде, як раніше.

Шлях.

В цей час мій батько поїхав заправляти машину, на АЗС він простояв у черзі 1,5 години. Приїхавши додому, він швидко забрав нас і ми вирушили в дорогу.

Раніше ця «подорож» в 500 км займала приблизно 5 годин, але цього разу ми їхали 20 нестерпних годин. Я бачила у вікно людей з пакунками та домашніми улюбленцями в руках, які бігли, не знаючи куди.

Я бачила танки по центральним містам Києва. На виїзді з міста був великий затор і ми стояли дуже довго, здавалось, цей ланцюг з машин взагалі не рушить з місця. Вже темно, а ми досі стоїмо, як раз в цей час були запеклі бої під Гостомелем, недалеко від нас. Я відчувала у горлі смак і запах пороху, чула звуки вибухів та стрільби. Димова завіса, від якої нікуди не сховатись. Я сиділа в машині і співчувала людям, які йшли в темряві по трасі, і ми ніяк їм не могли допомогти. Я бачила, як мама плаче, і намагалась її заспокоїти. Як погано моїй маленькій сестричці від нестачі свіжого повітря. Не можу точно описати свої почуття, напевне, розпач підходить більш за все на цьому етапі.

Рівне. Навчання.

Ми оптимістично чекали, що все скінчиться через 2-3 тижні, потім чекали, що через місяць, потім через рік. І ми повернемось додому, до своєї домівки, свого справжнього життя. Бо здавалось, що ми десь в прострації, що це не надовго. Зрозуміли ми, що потрібно пристосовуватись до нових умов і жити тут і зараз, вже через роки 1,5. Коли я рік на дистанційному навчанні не отримала належних знань, прийняли рішення йти в школу по місцю проживання. Я дуже переживала, в моїй рідній школі в Броварах в мене було багато друзів, однокласників, з якими я вчилась з 1 класу, багато з яких також виїхали з міста, хто за кордон навіть. Спочатку ми з радістю переписувались, а потім спілкування якось саме по собі скінчилось. У нас у всіх з’‎явились нові друзі. Адаптуватись до нових однокласників я не встигла, як і вони до мене, це був лише 1 навчальний рік, тому було складно, але з однією дівчиною ми подружились і тепер вчимось в одному коледжі.

Мій батько.

Моя гордість! Мій герой! З 11 березня 2022року він служить в ЗСУ.

Резюмую.

Життя продовжується. Ми боремось за наше майбутнє. Надія і віра в перемогу сильніші за страх, розпач, порожнечу. Тепер я розумію, що сильна духом! Я перечекаю у підвалі, я посиджу без світла, я поспівчуваю подругам, які втрачають батьків-воїнів. Я буду триматись заради свого батька, який вірить і воює за нашу Україну. Це мій шлях. Я живу, сміюсь, радію, відпочиваю, вже якось по-іншому, але не менш позитивно налаштована на доросле життя. Яке я буду будувати в незалежній і неперевершеній, рідній країні.