Порхун Катерина, 2 курс, Херсонський фаховий коледж культури і мистецтв

Вчитель, що надихнув на написання — Колеснікова Валентина Костянтинівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

"Працюємо, щоб мати вільний час, і воюємо, щоб жити мирно". Цей, здавалося б, досить парадоксальний вислів славнозвісного давньогрецького філософа Арістотеля, стає слоганом українців сьогодення. Кожен докладає зусиль, щоб пришвидшити настання миру, якого нам доводиться чекати не перший і не другий рік поспіль. Однак українці - не той народ, що буде стояти на місці, тому використане мною дієслово "чекати" можна вважати недоречним. Трохи пізніше я повернусь до цієї думки. А насамперед хочу згадати про мого брата. Незадовго після початку війни він разом із дружиною та семирічним сином виїхав до Одеси, де отримав військову повістку. Через дуже поганий зір його направили в підрозділ забезпечення, де брат спочатку працював кочегаром - розтоплював військово-польову піч в лісах Київської області. Незабаром його відправили навчатися кулінарної справи в Запоріжжя. На даний момент брат є начальником хлібопекарні. Крім цього, він допомагає готувати найрізноманітнішу їжу і забезпечувати нею армію. Він – наша гордість. Але я також вважаю, що мати повагу до воїнів, людей, що надають їм все необхідне, волонтерів, та бути їм вдячними - замало. Особисто в моїй голові живуть і міцніють декілька невибагливих слів: "Починай із себе". Протягом останніх двох з половиною років я намагалася втілювати цей девіз у свою повсякденність.

З чого все почалося? Звичайний ранок: ліжко, сонечко всміхається за вікном, одяг (до речі, файна сукня), зошити, канцелярія, комп'ютер - підготовка до навчання завершена. Але наш «люб'язний» сусід вирішив відмінити його в цей день (а шкода, що не своє існування на мапі світу). І от іду в піднесеному настрої на кухню. Тільки чомусь замість «Доброго ранку» отримую «Почалась війна» від тата. Ця розмова мала приблизно такий вигляд:

  • Що на сніданок?

  • росія напала на Україну. Я прокинувся від обстрілів о 4 ранку, хіба ти не чула?

  • Ні, я вчора збилась з ніг і тому дуже міцно спала. Але що за нісенітниця? Як це – війна? Ми начебто в XXI столітті живемо, я мала привід думати, що людство, після багатовікового досвіду в цій сфері, нарешті зрозуміє нікчемну безглуздість і жорстокість цього методу вирішення політичних конфліктів. Ти не жартуєш?

  • Як не віриш - подивись телевізор з новинами про це…

А далі лише мовчання. З цього моменту настає повне нерозуміння того, що відбувається. У такому стані я була не один день - відчуття того, що ти дивишся історичний фільм, героєм якого є сама. Якщо простіше, то повірити в те, що моє покоління побачить і відчує на власній шкурі жахи впровадженої росією "спеціальної воєнної операції" мені було складно. Я просто відмовлялася визнавати це. З точки зору психології це нормально, адже таке явище є механізмом психологічного захисту. Чи було страшно під час обстрілів? Звичайно. Тому, сидячи в підвалі, ми навчилися жартувати, сміятися, бавитися, глузувати одне з одного, грати в настільні ігри. В цьому була наша сила, а найголовніша в тому, що сім'я разом.

Не сьогодні-завтра починаєш розпізнавати джерело пострілів, можеш визначити час польоту і рівень небезпеки.

Дійсно божевільні навички підлітків.

Згадую російські білборди часів окупації з настільки абсурдними написами, що від них з'являвся сумний сміх.

В періоди без світла, води і зв'язку здавалося, що сидиш на дні життя. Наче здійснив подорож на машині часу на декілька століть назад, коли ще не було винайдено лампу розжарювання і люди й гадки не мали про Інтернет.

Хоча, правду кажучи, мені і без цього вистачало пригод. Наприклад, виїжджати в місто, щоб зловити хоча б найслабшу мережу інтернету і завантажити навчальні матеріали для домашніх завдань. До речі, того ж року я закінчувала музичну школу, тому навряд чи забуду дні, проведені на кухні за написанням відповідей на завдання білетів. Чому не у своїй кімнаті? Погодьтеся, біля мами, що готує обід, набагато приємніше і спокійніше. Проте необхідно було ж якось і на заняттях бути присутньою. Як то кажуть, безвихідних ситуацій немає. Напевно настав час повірити в це, бо рішення знайшлося. Дуже мила подруга є в мами, яка тоді жила в іншому районі. Їй пощастило більше - не було проблем зі світлом, а отже, і з інтернетом. Так і почались мої "візити" до неї. На щастя, вона не була проти - навпаки, завжди втішно дивувала своєю привітністю.

Невпинно летіли дні, тижні, місяці, а я продовжувала навчатися в мовчазливих стінах. Ситуація з безпекою в нашому селищі міського типу поступово погіршувалась, і згодом ми переїхали в будинок родичів, які потурбувалися про своє благополуччя краще від нас і роз'їхалися хто куди. Дійсно, порівняно з нашою домівкою, в новому районі, що знаходиться ближче до центру міста, обстановка спокійніша. Тут і розпочалося нове життя. Хоча важко сказати, що відбулись суттєві зміни, але відчувалось це саме так. Думаю, люди, що також змінили своє місце проживання мене зрозуміють. У перші тижні це проявляється по-особливому яскраво, бо ти дійсно перебуваєш не у своїй тарілці. Розміщення кімнат, їх внутрішній інтер’єр, купа незнайомих чужих предметів, вікна, через які ти бачиш не подвір’я сусідів, а вулицю – все це нагадує про те, що ти не в рідних стінах. Тим паче, я перейшла на вищий щабель , бо стала студенткою. Для мене це рівнозначно з початком нового етапу життя. Дотепер я продовжую займатися своєю основною справою - навчанням. Я почала отримувати справжнє задоволення від своєї спеціальності і якомога більше розвивати професійні навички.

На мою думку, з будь-яких життєвих ситуацій треба щось «занотовувати» для себе, відбирати основне і вчитися на своїх помилках. Головне, що я зрозуміла за цей час - ні в якому разі не піддаватися емоціям, знаходити втіху в улюбленій справі і віддавати всю гаму почуттів їй. І я вважаю, що кожен, хто незважаючи ні на що не ставить своє життя на паузу, не ізолюється від навколишнього світу, закриваючись в собі, а веде лінію своєї діяльності далі, наближає нашу перемогу. Ось чому на початку я стверджувала, що вислів "чекати настання миру" не характеризує українців. Хтось є почесним героєм України, бо знаходиться в лавах армії, другий - донатить, третій - збирає ці гроші і купує все необхідне, інший - займається творчістю, щоб представляти Україну на світовому рівні, ще інший - працює на благо цивільного населення, і кожен з них вкорочує настання нашого щасливого майбутнього. Тим часом моїм девізом залишається знаходити в усьому позитив, а насамперед - провадити свою справу і виносити уроки з набутого досвіду. І це мій шлях, мій вибір, моє життя.