Когут Костянтин, 9 клас, філія Тлумацького ліцею №1

Вчитель, що надихнув на написання — Камінська Мирослава Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Чи міг хтось із українців 1000 днів тому уявити , які події нам доведеться пережити? Після 24 лютого 2022 року, задурманені обіцянками Арестовича, сподівалися, що війна не надовго. Але час минав… Була Буча. Пригадую, як боляче реагувала моя мама на ці жахіття. А я сприймав їх, як звичайнісінький фільм жахів. Це ж було десь там.

По-справжньому війна торкнулася мене, коли прийшла звістка про серйозне поранення на передовій мого хресного тата Жарука Олега.

Щодня ми з нетерпінням очікували на дзвінок з госпіталю про стан його здоров'я, молилися, щоб він якнайшвидше вилікувався. Так і сталося. Одужавши, Кураж, таке псевдо мого хресного(паліндром від Жарук), повернувся на передову. Має багато нагород, медалей, грамот. Горджуся ним!

Мій другий справжній день війни був 14 серпня 2023 року, коли в село привезли на щиті воїна ЗСУ Івана Гудяка, нашого сусіда. Зізнаюся, я плакав. Бо ще ніколи не доводилось зустрічатися зі смертю таких близьких мені людей. Ця подія розставила у моїй голові все на свої місця. Я по-іншому подивився на війну. Так, дядька Івана більше немає. Шкода. Та хіба він марно віддав своє життя й осиротив власних дітей? На жаль, це не єдина втрата у цій війні. Таких, як Іван Гудяк, немало… Значить цьому мусить бути якесь пояснення! І я почав усвідомлювати: саме через їхню жертву я можу безпечно ходити вулицями, навчатися в школі. Та найсуттєвіше: все це ради однієї-єдиної мети – нашої перемоги.

А ще я почав розуміти, що російсько-українська війна – це війна за наш європейський вибір, за можливість існування незалежної України, а не просто війна за територію.

Ось ще один мій день війни. До школи прийшов на зустріч з учнями та вчителями наш колишній випускник, військовослужбовець 109 ОГШБР Чігур Іван, що перебував на реабілітації. Йому було що розповідати присутнім. Мені чомусь здалося, що найуважніше слухали його хлопці старших класів. Усім нам хотілося стати ближче до Івана, зробити з ним селфі. Адже цей 24-річний хлопець був «на нулі», там, де нищать ворога, нераз під шквальним вогнем дивився в очі смерті.

А ще він вміє користуватися справжньою зброєю! В одну мить я ніби подорослішав, мені перехотілося бешкетувати. До чого ж наївною здалася вчорашня моя мрія про крутий скутер. Не про це хотілося тепер думати.

Були й інші мої дні війни. Вже важко пригадати, скільки разів у школі ми донатили на потреби ЗСУ, збирали продукти харчування, плели маскувальні сітки. І все це робили з твердою вірою у швидку перемогу нашої армії у війні з рашистами. Пригадую ще один день. Ні, не один, кілька.

Усі цьогорічні різдвяні свята ми, створивши вертеп, «заробляли» кошти для армії. Сума вийшла, правду кажучи, кругленька: майже 60 тисяч гривень!

Ці кошти були перераховані Івану Чігуру. Якраз тоді йому з побратимами потрібен був новий автомобіль. Знаю, що ця наша «лепта» була не зайвою.

Ось так ми разом з учителями та учнями допомагаємо тим, хто захищає нас від підступного ворога у цій жорстокій війні, бо відчуваємо велику відповідальність за майбутнє нашої держави.

Пройде час – і вервечка воєнних днів закінчиться. Я чомусь упевнений, що це трапиться саме цього року. З війни повернуться усі наші односельчани, які зараз воюють на різних фронтах. Прийдуть до школи, щоб поділитися разом з нами радістю перемоги. Так буде обов’язково. Бо наш гордий і відважний народ заслуговує на це.

Я вже готовий до останнього дня війни, який обов’язково буде увінчаний нашою перемогою. Намагаюсь добре вчитися, адже цього року я випускник. І навчання – це моє головне завдання. Мрію про достойну майбутню професію , хочу стати кваліфікованим спеціалістом, щоб бути корисним родині і Батьківщині. Вірю, що мою країну чекає прекрасне майбутнє, а я намагатимусь докласти до цього всі свої зусилля. Бо не уявляю свого життєвого шляху окремо від моєї України.