Пєнкіна Єва, 10 клас, Дубенський ліцей №8

Вчитель, що надихнув на написання есе - Целюх Тетяна Григоріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я боюсь, що забуду свій дім, свою кімнату, іграшки, книжки, двір, вулиці. Своє місто. Боюсь, що забуду все, що досі пам'ятаю. Життя там зупинилось ще на початку повномасштабного вторгнення, не війни.

Чомусь мій мозок об'єднав декілька днів в один, або я справді пам'ятаю тільки їх.

Дуже добре закарбувався у голові перший день. 24 лютого.  Я прокинулась приблизно о сьомій ранку від постійних кроків мами. Вона ходила і не знала, куди себе подіти. Мій ранок розпочався не з сніданку, а з пакування фото, це було перше прохання моєї мами. Я їх не просто збирала, я передивилася кожну.

Я плакала, а у голові була одна-єдина думка: "Я не хочу їхати, лишати це все. Я не хочу помирати! Я хочу жити!". Це цитата з голосового повідомлення подрузі.

У той же день я зібрала речі, але тільки теплі. Ми всі думали, що це на два тижні... Але мимовільно пролітали думки: ''А як скласти все своє життя в одну валізу?''

Дні тягнулися довго, їх я проводила у ліжку. Майже нічого не їла. Приходив своєрідний брат, щоб хоч якось відволіктися

3 березня - для мене найважча дата. Саме у цей день 2022 року я лишила батьків і поїхала з сестрою. Сідаючи у машину, я й гадки не мала куди їду.

Сіла на заднє сидіння авто, тримаючи в руках іграшку - єдинорога, яку мені подарувала мама. Я не обійняла нікого з родичів перед тим, як їхати. А перед очима лише одна картина: як плаче тато тримаючи маму. Вони просто махали нам руками. Батьки виїхали наступного дня.

А наша дорога тривала три доби і привела нас у місто Дубно, що на Рівненщині.

25 квітня у мій двір  потрапила касетна бомба, що вбила рідну Тітку. Бабуся з дідусем поховали її у дворі, під грушею. Ця весна була наповнена слізьми та болем.

Вже у березні 2022 року я дистанційно навчалася в Дубенському ліцеї №8. Восени пішла на очне навчання. І не було такого дня у тижні чи місяці, щоб я не згадувала про свій дім. Очі одразу наповнювалися слізьми, а душа болем та образою.

Навесні 2023 року у мій будинок потрапив ''град''; усе згоріло: трактори, пшениця, що належали нашій фермі.

І прожити знову той момент коли тікали, довелося ще не раз...

Зараз я навчаюся там же, але тепер у 10-А. Хоча і досі є відчуття, що я у рідному  7-А.

Уже не вірю, що повернуся. Я перестала вірити. Я просто хочу жити, тут, у себе, в Україні!