Олександр десять років був фермером, хазяйнував на своїй землі. Раптом прийшли чужеземці і почали вказувати, куди йому йти і як жити

Я прокинувся вночі від того, що по моїй вулиці, повз мій будинок проїжджала колона танків. Ось так усе й почалося. Коли перебували в окупації, то в нас було повно російських військових. Ми некомфортно почувалися.

Шокувало те, що ти сам собі не належиш в окупації. Я фермер. На поле виїдеш – усе перевіряють, наколки шукають, як ідіоти. Кругом - блокпости, мені постійно кажуть, що робити. Ми там прожили сім місяців, і 26 вересня виїхали - не витримали цього тиску. Дуже тяжко там, особливо морально.

Вже закривався «коридор» для виїзду, і ми вирішили з жінкою, що потрібно виїжджати. Ми не одні вибиралися, нас виїжджало три родини. І якраз після нас цей «коридор» на Василівці фактично і закрився.

Щоб виїхати, треба їм ще й гроші заплатити, а так просто не випускають.  Було тяжко, що обшукували всю машину. Ми виїжджали з жінкою і двома дітьми, і  тут - ці військові з автоматами. Це не дуже добре для дітей. 

Батьки залишилися там. Я раніше мав усе, а зараз не маю нічого. У мене свій будинок, техніка. Там залишилися комбайни, трактори. Я раніше був сам собі господарем, а зараз скитаюся по орендованих квартирах.

У Запоріжжі я часто бував, місто знаю, знайомих тут багато, тому й залишилися. Якби війна ближче підійшла, то, напевно, кудись далі поїхали б. 

Спочатку, щойно виїхали, видихнули: ми на волі. А потім треба було шукати роботу. Жінка пішла в нашу Михайлівську громаду, яка виїхала. Діти навчаються. Дочка вступила до інституту. Уже втягнулися, а спочатку було дуже важко.

На мою думку, це триватиме ще, як мінімум, рік. Усе буде залежати від допомоги, яку нам надають наші партнери. Тому що язиком багато плескають, а на ділі – нічого хорошого.

Хочу, щоб відбулася деокупація. Хотілося б повернутися додому і займатися тим ділом, яке я любив. Я фермерую вже десять років. Мрію повернутися додому. Батьків уже більше року не бачив – ні своїх, ні жінчиних. Сестра теж там залишилася.