Ганна з чоловіком не хотіли віддавати дитину до російської школи, тому вирішили виїхати з окупації, але в дорозі росіяни зупиняли біженців і знущались над людьми

Перший день війни був важкий і дуже страшний. Моїй дитині було десять років, а кругом - вибухи, танки, незрозуміло, що коїться і до чого це призведе. Дитина моя була в гіпсі, з поламаною ногою. Мама також була з поламаною ногою. Це було дуже важко. Ми в підвалі сиділи.

Не було нічого в магазинах уже буквально через пару днів. У перший тиждень вигребли всі запаси, які були, а потім нічого не привозили. Мене шокувало все, що відбувалося, абсолютно. Було важко дуже – і морально, і психологічно. 

Донька не ходила в школу до них, вона вчилася в українській школі онлайн. І коли сказали, що треба брати російський паспорт і дитину оформити в російську школу, ми зрозуміли, що цього робити не будемо, і тоді вирішили поїхати. 

Батьки залишилися, свекруха і бабуся - теж, а ми виїхали якраз в той день, коли вагнерівці йшли на Москву. Перекриті були всі траси. Ми поїхали на Колотилівку, там нас не пропустили. Шокувало ставлення окупантів. Цілу добу нікуди не можна було виходити, нас не випускали навіть у магазин. У нас закінчилися продукти і води не було. Спали ми в машині по три години максимум. На заправках спали. 

Через усю Європу добиралися до Запоріжжя. Тільки коли виїхали в Прибалтику, в Латвії переночували вперше за тиждень у ліжку. 

А на окупованій території рашисти нас взагалі не вважають за людей. Влаштовують допити, перевірку телефонів. 

Ми вимушені були покинути рідний дім. У дитини травма, а ми з чоловіком досі не можемо оговтатися. Я без роботи залишилася. Я б пішла на роботу, але нема з ким дитину залишити. Чоловік - на групі інвалідності. Важко було квартиру знайти. 

Я впевнена в тому, що війна закінчиться тільки перемогою України, про інше я не хочу навіть думати. Усі окуповані території звільнять, і ми поїдемо до своїх батьків, додому, до своєї рідної хати. Нічого іншого я навіть не можу уявити. Ми живемо зараз за 70 кілометрів від дому, але проїхали більше 5000 кілометрів, щоб вибратися звідти. А зараз я пішки туди готова піти, якби там не було цих нелюдів.

Наразі я не можу заглядати в майбутнє, тому що навколо щось страшне відбувається. Не можу навіть загадати собі те, чого б я хотіла. Хочеться повернутися на своє робоче місце, і щоб дитина ходила до школи.  Хочеться повернутися до батьків, до сім'ї, до рідної хати.