Я прокинулася від того, що нас бомбили. Кругом стріляли. Ми живемо в Миколаївській області недалеко від Херсону. У нас досі прифронтова зона, тут і зараз шумно і бомблять. Ми все чуємо, коли летить на Очаків.

Ми виїхали 23 березня 2022 року, тому що був сильний мінометний обстріл. Виїжджали в Закарпаття, там прожили чотири місяці. Потім мене дочка у Фінляндію забрала, я ще там пожила сім місяців. А в березні вже приїхали додому. Живемо, вже звикли. Допомагаємо нашим хлопцям, як можемо.

Шокує, що стріляють по будинках. У нас дуже багато розбомблених будинків. Те, що це звірі, а не люди – оце шокувало. 

Там, куди ми виїжджали, до нас дуже добре ставилися. Ми жили в дитсадочку в місті Хуст, і нас безкоштовно годували, давали нам пайки, побутову хімію тощо. Дуже приємні люди, дуже гарно до нас ставилися. Потім я поїхала у Фінляндію, там теж дуже добре до українців ставляться. Ми і виплати отримували. Там досі наші люди живуть – із Херсону, з Сум. 

Рідню порозкидало по всьому світу. Дітей дома немає, чоловіка теж. Він далекобійник, і ще за два місяці до війни виїхав на роботу. Додому не приїжджає, працює. Бо, крім нього, нікому працювати. Син у Львові вчиться, студент. Дочка у Фінляндії. А я сама дома.

Нам допомагають добре в селі. Усім людям допомагають відновлювати будинки, ремонтують дахи, дають будматеріали. І гуманітарку видають. 

Не всім, звичайно, а інвалідам чи багатодітним родинам. Нам вистачає. Ще не доїли те, що раніше давали. Справляємося.

Звичайно, мрію, щоб усі повернулися додому. Щоб більше ніколи такого не повторилося. Щоб наші діти та внуки жили під мирним небом.