Стеллінг Андрій, 10-б клас, ліцей імені Б. Д. Антоненка-Давидовича Охтирської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Браїлова Олена Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Почалася війна в Лимані ще навесні, 24 квітня. До цього, ще взимку, були тільки тривоги. У квітні почали лунати вибухи, найбільше вночі… Зруйновані будинки, розбиті вщент машини, поранені дорослі й діти, крик і плач навкруги.

Били фосфором та ракетами… Я глянув убік – палає лікарня… Військові й цивільні виносили й виводили з приміщень лікарні тяжко поранених, хто не міг самостійно й кроку ступити.

Навколо було дуже гамірно, найбільше було чути голоси військових та лікарів, вони віддавали розпорядження. Усі, хто був на вулиці, зайнялися роботою, допомогою, вони слухали військових та лікарів, виконували розпорядження. Голосно плакали діти. Мами й бабусі, як могли,  заспокоювали малечу, але це не завжди вдавалося. Голосний плач тривав довго.. Чим міг, я теж допомагав разом із ровесниками, стояти було ніколи.

Здалеку було чути вибухи, доносився запах горілого. Коли більш-менш усе наладилося, заспокоїлося,  я з батьками пішов до підвалу. На втому навіть не зважав, адже іншим було ще важче. Я бачив,  як мама турбується про мене, заспокоює  свого сина, пропонувала  навіть шматок хліба, але їсти зовсім не хотілося…

Потім нас окупували, світла й газу не стало. Перестали працювати магазини.

Ми харчувалися тим, що отримували як гуманітарну допомогу.

Коли прийшов ворог, нас почали перевіряти. Також швидко рили окопи, створювали блокпости. Гуманітарну допомогу видавали дуже рідко, доводилося готувати страви на багатті. Потім у нас з’явився балон. Були такі магазини, які працювали на генераторах і привозили товар із росії. До мене ровесники, інші люди, військові  ставилися по-різному: бувало, нейтрально…Були випадки, що вороги забрали мою маму й відібрали в неї телефон, залишилися тільки сімкарти. На щастя, місто визволили, ворог здався. Інші відступили…Поступово почали працювати деякі магазини, звичайно, не всі. На дев’яносто відсотків місто було зруйноване…Але згодом ми знову мали світло й воду. Газу не було, система не працювала.

Згодом я почав навчатися онлайн. Підручники усім нам  видали в напівзруйнованій щколі. Через деякий час ми переїхали жити до одного військового. Я перейшов навчатися до іншої школи, отримав паспорт. Раніше не було можливості, тому що паспортний стіл у Лимані Краматорського району Донецької області не працював.

Ми переїхали до Охтирки Сумської області, я пішов навчатися до нової школи. Життя моє проходить у новому місті, у новому оточенні. Адаптуюся до нової школи, товаришів, учителів. На щастя, у місті все працює, є різні магазини, ніби в новому світі.

Немає проблем із водою, світлом, газом, теплом. Я можу навчатися в новій школі, навчаюся жити наново… Це – щастя!