Вікторія Лаврик, 9 клас
Роменська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №6 Роменської міської ради Сумської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Кошляк Олена Олексіївна

1000 днів війни. Мій шлях

А знаєте, війна колись закінчиться
І з часом відбудуються міста,
Але ніколи більше не повернуться
Всі ті, кого забрали небеса.
А знаєте, війна колись закінчиться
І тільки спогади залишаться в серцях,
Благаю, Боже, збережи мою країну,
Молюсь до Тебе, збережи усім життя…
М. Скочиліс


22 лютого 2022 року розділило моє життя на «до» та «після». Зострахом згадую той самий ранок,  коли збиралася до школи,  але у відповідь від тата почула ті страшні слова: «Доню, розпочалася війна, залишайся вдома». Страх охопив усе моє єство, але потім прийшла розгубленість: «Що робити далі?» Ми з родиною не могли зрозуміти, чого очікувати. Щодня в новинах говорили про загибель, руйнування і біль.

Я дивилася на людей навколо, бачила в їхніх очах той самий страх, який жив у мені.

Моя школа незабаром перейшла на дистанційне навчання, але це не зупинило мою жагу до навчання. Я розуміла, що освіта — це те, що ніхто не може забрати у нас, навіть під час війни. Я намагалася відвідувати уроки, виконувати домашні завдання, але іноді важко було зосередитися, коли на фоні чутно завивання сирен та оголошували повітряну тривогу.

Однак я знала, що повинна бути сильною — не лише для себе, а й для своєї родини.

З часом моє сприйняття ситуації значно змінилося. Я почала більше цінувати те, що раніше здавалося б таким звичайним та нудним.  Мене почали  цікавити волонтерські фонди, зʼявилося бажання надавати хоча б мінімальну допомогу тим, хто цього дійсно потребує.

У моєму місті є переселенці, з якими я спілкуюся. І одного разу одна дівчинка розповіла мені, чому їм довелося покинути рідне місто Маріуполь, в якому вона народилися та жила. Місто, яке одне з перших було зруйноване.

Вона зі сльозами на очах  розповідала, як прокинулася  від вибуху. Було дуже гучно, в небі літали літаки. Люди були налякані, розгублені, звʼязку не було, скрізь лише сльози, крики, завали, страх, біль…Вона з сімʼєю зібрали хутко речі першої необхідності та евакуювалися з міста. Ті моменти залишилися в її памʼяті назавжди . Від цієї історії в мене мурашки пішли по шкірі, я міцно обійняла дівчинку та підтримала її. 

Вже пройшло 1000 днів повномасштабного  вторгнення. Я помітила,  як змінися наш світогляд. На фоні лютої, страшної війни, формується нове покоління, що сповнене рішучості та неймовірної надії. Ми всі навчилися боротися за своє місце під сонцем. І я зрозуміла, наскільки важливо зберігати у собі людяність у такий непростий час.

Щира віра та розуміння допомагає йти вперед до перемоги і це нас поєднує. «Нема на світі України, немає другого Дніпра» - говорив наш Кобзар.

Війна стала не лише тяжким випробуванням, а й шляхом до глибшого пізнання себе та інших. Я вірю у світле майбуття моєї країни. Кожен день наближає нас до перемоги, ми повинні й надалі триматися, пишатися та бути вдячними тим, хто відстоює нашу землю та тим, хто віддав своє життя за Україну. Наша країна — найбільша цінність, ми готові битися за неї, бо вона — найкраща. І як писав Т.Шевченко: «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі». Слава Україні!