Плоткіна Каріна, 9 клас, Комунальний заклад "Золотоніська санаторна школа Черкаської обласної ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дробідько Оксана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Середа 23 лютого 2022 року. Зимовий вечір заглядає у вікно. Кухню наповнює аромат духмяної випічки, мама приготувала свій фірмовий пиріг з яблуками і корицею, чайник сердито бурмоче на плиті, ми заварюємо чай з м’яти, збираємося за великим столом, сміємося, будуємо плани на завтра, мріємо…

Ніч. Всього одна ніч.. Мить – і прірва, велика, бездонна…Чорним вихром увірвалася війна в наше життя…

Четвер 24 лютого 2022 року. Ми прокинулися від звуку вибухів, будинок здригався, ми всі хаотично бігали з кімнати в кімнату, намагалися знайти якісь слова, але вони зникали в безодні відчаю та страху, нерозумінні що робити, куди бігти… Жити… хочу просто жити… дихати цим повітрям… милуватися красою…жити…, а у вікні бачу довжелезну колону військових машин смерті, яка повільно, як гадюка, сунеться з гори в моє рідне місто Вовчанськ. Що далі?? Тікати? Не встигли… Місто окуповане…

Незабаром дізналися від знайомих про зелений коридор, ми вже начебто й наважилися ризикнути виїхати, але ж щось не пускало, десь у свідомості ніби лунало: домовитися з Люцифером неможливо. На жаль, наші страхи стали реальністю.

Виїхати з окупованого Вовчанська – це як зіграти в «російську рулетку»: пощастить – не пощастить. Одну колону розстріляли, серед них була і моя вчителька біології. Кажуть, якимось чудом їй вдалося вижити. Я навіть не знаю: їй пощастило чи ні? Мить – і ті, кого ти любиш, заради кого жив, їх немає..

Калюжі крові, розкидані речі, іграшки –  це все, що залишилося, і розірване на шматки серце. Як з цим жити далі – не знаю.

Сонце сходить і заходить, один день змінює інший, час плине… Виявляється, категорія часу поняття таке відносне, коли ти щасливий, він просто мчить, а коли ти живеш у постійному страху, він сповільнюється, ставить життя на паузу, ніби розмірковує, а що далі, а чи варто далі йти. Отак тягнулися дні в окупації, пів року – ніби вічність.

Містом розгулюють окупанти, заглядають у кожне подвір’я, залякують, грабують, немає жодного куточка, де б ти почувавсь у безпеці, твоє життя тримається на соломинці.

У місті постійно зникали люди, їх відвозили на місцевий завод, який перетворили на катівню. Життя завмерло, зникло світло, зв'язок, інформаційний вакуум; темрява проникала у найвіддаленіші куточки душі. Моя сім’я рятувалась тим, що працювали на городі, біля рослин відновлювали сили, щоб не потонути в океані безнадії та відчаю.

Невже це все… наше місто перетвориться на сіру зону.. ні… десь озивалося з глибини душі…надія є.. наші повернуться…

А час сунувся, блукав безлюдними вузькими вуличками, ось уже на календарі та  і  в душі – осінь, холодна, різка… Я вперше не збиралася до школи, не купляла новенької канцелярії, ми з мамою не готували величезний букет з троянд для улюбленої вчительки. Нелюди погрожували, залякували, та моя родина трималася, знаходила відмовки, бо не хотіла відпускати до чужої школи, де дітей змушували говорити російською, вчитися за чужими підручниками, словом, робити те, проти чого бунтувало все моє єство.

Мить… Окупанти заметушилися, поспіхом збиралися, скаженіли, погрожували, що перетворять місто на згарище.

Люди перешіптувалися, що наші близько, будуть бої, та тільки б дочекатися… життя прокидалося… жити… дожити до звільнення… і просто любити це життя… радіти сонцю.. мріяти.. будувати плани..

Якось я прочитала вислів «Ми те, в що ми віримо». Мабуть, оця віра допомогла вижити, пережити окупацію.

Як тільки звільнили наше місто, ми виїхали на Черкащину, але я вірю, що уже зовсім скоро ми зможемо перегорнути календар, на якому ще й досі для всіх українців 22 лютого 2022 року, і почнемо писати нову сторінку життя – мирну та щасливу. І наша родина обов’язково повернеться до рідного міста Вовчанськ, ми відбудуємо свій будинок, мама насіє своїх улюблених квітів під вікном, і вся родина збереться за великим столом, будемо насолоджуватися пирогом з яблуками та корицею і просто жити.