Романовська Анжела, вчитель Опорного закладу "Нижньосірогозький ліцей" Херсонської області

Війна. Моя історія

Я - звичайна вчителька маленького українського села на Херсонщині, яке весною-літом гуділо тракторами, восени дзвоником згукувало до школи, а взимку затихало, чекаючи початку нового життя: такого спокійного, розміреного, безмежно щасливого. 24 лютого 2022 року… Рівно о 4.45 пролунали поодинокі вибухи. Не з острахом, а скоріш з нерозумінням, вийшли на вулицю. Почали поставати питання: «Війна? Не може бути. У центрі Європи? У ХХІ столітті?», - аж поки близько 9 ранку хтось виставив у соцмережах відео з руським прапором на Каховській ГЕС.

Біль, жаль, смуток охопив кожного свідомого українця.  

Останні три доби не відходили від телевізора: наслідки вражали. Потоки людей з дітьми, з домашніми тваринами, з валізами, як жива, безмежна ріка сунула у невідомому напрямку. Ці змучені, стражденні обличчя були такими близькими і рідними.

І саме у цю мить ми розділилися на до і після. Мирне життя миттєво стало для нас окупацією: такою мовчазною та гнітючою. Таке відчуття, що не тільки говорили, а й думали пошепки.

А далі страшний сон: перевірки, рейди, «зустрічі», «референдум», паспортизація. Зникали люди. Сон перетворився на дрімоту. Півтора року віри, надії, молитви, а також виснаження, сліз, розгубленості та страху. Пішли чутки, що у вересні будуть відкривати школу. Почали ходити по дворам «активісти», проводити бесіди про важливість освіти для «своих же дитей». Це і стало останньою краплею і рішенням на виїзд. Покинути домівку і їхати в нікуди – відчуття, що ти розсипалася на маленькі пазли і не можеш їх згребти до купи.

Дорога була довга та тяжка. Проїжджали нічний Маріуполь, було видно розбиті будинки. Понівечені рами звисали з вікон, ніби тягнулися долу, хотіли спокою і тиші.

Ранком під’їхали до кордону. Усі пасажири в автобусі сиділи мовчки, чекаючи на огляд речей та співбесіду. Дві жіночки вже намагалися проїхати вдруге (проблеми з документами: пошкоджені при затоплені в Каховці); їм знову не пощастило: повернули назад. Зібрали наші паспорти на оформлення. Бабуся поруч щось шепоче – молиться. Тут, далеко від домівки, нам залишається тільки звертатися до Бога.

Заплющую очі… Спустошення… Порожнеча… Винесли документи, перевірили багаж, декого забрали на співбесіду. Прямуємо до автобусу. Чекаємо… Ці безкінечні хвилини думок, немає їм початку і кінця. І знову дорога: розмірена, тиха, мовчазна.

На ранок були вже біля другого кордону. Знову перевірили речі, телефони, ноутбуки. І знову декого забрали на співбесіду. Молода дівчина, чекаючи своєї черги на «розмову», сиділа поруч, така покинута і самотня (пізніше дізнаємося, що її тут тримали 7 годин). Дерева десь там у верховітті гули, сповнені смутку і печалі. Скільки вони бачили тут таких «біженців», які тікали з окупації, проводжаючи їх у небезпечну путь в один кінець. Перед нами постав останній шлях – сіра зона, довжина якої приблизно 1,5-2 км.

Вразило те, що недалеко від початку дороги були покинуті речі: валізи, їжа, дитячі іграшки. Отут зразу, не пройшовши і ста метрів? Покинули, бо не змогли нести чи була небезпека? Підступна небезпека… Думки, як хижі птахи, розривали мене на шмаття. Та я йшла, не піддаючись власним міркуванням.

Протягом двох діб ми стали маленькою родиною, кожен намагався допомогти один одному. І чим ближче наближалися до нашого кордону, тим веселіші ставали мої попутники. Символічним було те, що ми прибули на рідну землю саме 24 серпня. День Незалежності став для нас подвійним святом.

Не можна описати емоції, які наповнили мене, коли побачила нашого захисника. Він ішов так впевнено, радо зустрічаючи новоприбулих. І саме в цю мить відчула захищеність, і вже було не важливо, що у небі літали ворожі дрони і чути десь там вибухи. Чомусь було спокійно і тихо на душі.

Війна змінила нас. Ми вже ніколи не будемо такими, якими були раніше. Українці – єдина і неподільна нація. Кожен свідомий громадянин нашої держави пишається, що він народився саме тут, на просторах вільної землі. Я вірю, що війна скоро скінчиться і кожен українець і українка повернуться у свої домівки. Та ми ніколи не забудемо героїв, що боронили нашу державу, матерів та дружин, що зросили слізьми рідну землю, чекаючи свого сина чи чоловіка з війни.