Бєлоус Богдана,
Вінницький транспортний фаховий коледж, ІІ курс
Вчитель, що надихнув на написання есе: Дмитрик Ольга Вікторівна

Мир – це Україна

Від 24 лютого минулого року й донині – суцільний спалах у думках. Це вир тривог, нерозуміння, невизначеність, паніка, істерика, нервове напруження. Гучно ревуть сирени, чутно досі невідомі звуки вибухів, лунають відлуння пострілів. Телефоную я й набирають мене. Кудись усією групою дівчат з кімнати гуртожитку хаотично біжимо. Думки переплетено-сплутані. Водночас в унісон напрошується риторичне питання: невже таке можливо в ХХІ столітті? Не вкладається в голові ні моїй як підлітка, ні дорослих, які, на жаль, навіть не поруч. Це – щось поза межами навіть віртуальної реальності. Частково притупивши напад істерики, закутана ковдрою, сидячи в напівтемному підвалі, задумуюсь: але ж я читала про війну. Історія 1914-го. Незабаром – 1939-го. Бабусі з дідусями розповідали мені. Було напрочуд цікаво слухати. Ті ж вітчизняні фільми про війну – пізнавально переглядати. Вторгнення 12 квітня 2014 року російських вісників смерті мене особисто насторожувало. Повномасштабна війна вибила землю з-під ніг: «За що? чому? мета?». І вже 2 роки поспіль я живу в режимі очікування Перемоги. Я з нетерпінням чекаю на неї, наближаючи її по-своєму, по-студентському, як тільки можу, і не вимагаю натомість розголосу про цю зовсім незначну, а швидше навіть дріб’язкову, допомогу.

У трьох літерах цього, на перший погляд здавалося б, банального, однак такого бажаного, слова МИР – Усесвіт: родюча земля й її багаті врожаї; весела малеча та їх щасливі матері; безтурботні студенти й задоволені ними викладачі; майбутнє моє зокрема й людства загалом. Якщо окремо – просто продовження життя.

У моїх думках щоденно лунає пісня Перемоги, в якій доземну шану віддаю незламності наших Героїв. Я, не перестаючи давати волю польоту фантазії, кожну секунду й хвилинку ловлю себе на думці: ось-ось моя єдина найзаповітніша мрія здійсниться. І колись я це переповім своїй однорічній сестричці, як це у свій час для мене зробили пращури. Я розповім їй про кожного Захисника, чиї імена недостатньо просто пам’ятати, бо вони геть усі повинні закарбуватися в серці справжнього українця! Визнайте, що не кожен готовий покласти власне життя заради життя інших. А ще я розкажу їй про те, якою ціною здобувалася Перемога й виборювався мир. І це буде моя правдива історія. Історія з перших вуст. Історія, пережита мною, 17-тирічною, котра знає ціну миру.

Саме тому я обіцяю, у першу чергу, сама собі, що досягну успіху. Я буду сумлінною та неодмінно спробую зробити щось корисне для розвитку демократичного українського суспільства, застосувавши отримані знання в коледжі та поза його межами.

А для цього, як на мене, достатньо бути просто людиною-патріотом, тобто українкою від діда-прадіда, щоб могти відчувати біль України, пропускати його через кожен серцевий м’яз. У нашій крові – незламний дух. Незламний він і в наших викладачів, які щоденно прагнуть зробити нас кращими, міцнішими, стійкішими, витривалішими, адаптованими до сучасних реалій та викликів сьогодення. Це допоможе мені загоювати рани Україні. Це сприятиме мені відновлювати її потужну артерію – залізницю. І кожна наступна моя розповідь на білосніжному аркуші буде маленькою історією про людей: одна – про представників почесних сталевих магістралей, інша – про синів України. Але всі вони – про єдність. Про ризик. Про бажання. Про мир.

Я точно знаю, що зроблю, коли Україна переможе: я більше не допущу війни.

Мир – це Україна та я в ній.