Задорожна Кароліна, учениця 10 класу Комунального закладу "Харківський ліцей № 142 Харківської міської ради"
Вчитель, що надихнув на написання есе - Романцова Ніна Іванівна
Війна. Моя історія
Війна… Це жахливе слово перекреслило наші плани, забрало спокій, здоров’я, навіть життя …Для мене все розпочалося ще ввечері 23 лютого 2022 року… Спочатку невеличка передісторія. Живу недалеко від Харкова в Черкаських Тишках. Це мальовниче слобожанське село, де знайома й рідна кожна стежинка. Навчаюся в місті, там люблю проводити вільний час із друзями. І ось вечір 23 лютого… О 18.00 з матусею поверталися додому. Позаду уроки, тренування…
Думки роїлися в голові, планувала свій день народження, який незабаром, мріяла про відпочинок… Уже біля будинку ми почули не дуже гучні вибухи, їх було небагато… Завмерли, прислухалися, тривога охопила душу… Тиша… Слава Богу!.. Вечір був звичний, не віщував страхіть, тому наша родина мирно лягла спочивати.
Прокинулася від вибухів. Ніби окам’яніла… Крики людей, гавкіт собак повернули в реальність … Зрозуміла: війна, адже про це останнім часом багато говорили… Уся родина почала збирати речі… Я звільнила шкільний рюкзак, склала теплий одяг, медикаменти, воду тощо.
Дивилася у вікно на вулицю, де їхала колона нашої техніки до кордону з Бєлгородом, це всього в межах 10 кілометрів. Жевріла надія, що пройде мить – і все скінчиться. Вибухи. Від якогось невідомого страху не можу зосередитись.
Не встигли виїхати в Харків. Знову почувся гуркіт, здавалося, земля двигтіла. Це вже їхала рашистська техніка... Зупинилися на дорозі й стали зазирати з танків у вікна. Лячно. Ми вирішили піти до друзів, які живуть недалеко, але подалі від центральної вулиці. Узявши рюкзаки з необхідними речами, пригнувшись, тихо обійшли дім і пішли через городи до сусідів.
Сиділи в підвалі, їсти не хотіли, заснути не могли…Як могли підтримували морально один одного. У наше життя тепер увійшло ще й слово «окупація». Жах!
Пробули до 28 лютого, дня мого народження. Ці чотири дні в селі відбувалися жахливі події. Згадувати не можу і не хочу! Уранці, у день мого народження, вирішили виїхати. Що буде, те й буде. Важко, страшно, але не в окупації… У Харків вороги нас не пустили, під обстрілами поїхали в бік Бєлгорода. Довга черга машин, жахливі історії людей, російські блокпости, перевірка документів, дорога в невідомість… Сльози...
Подумки прощалася з усіма і всім… Нарешті ми на кордоні.
Термін дії мого закордонного паспорта збіг, українського не було, бо 14 років зустріла в сусідському підвалі в окупації. Через це наш виїзд до країн ЄС став дуже важким. Нас не хотіли випускати за межі росії і робили все, щоб ми залишилися там. Але, як усі нормальні люди, ми категорично не хотіли залишатися з тими, хто хоче знищити нашу країну, наш народ…
Спочатку була гостинна Литва, далі табір для біженців у Польщі, потім Іспанія. Ми в безпеці! Все одно не спиться, на душі тривога, від кожного шереху здригаюся… Може, фільм жахів?! Ні! Це реальність…
Моє життя змінилося, розділилося на до і після війни. Тут, в Іспанії, змушена була пристосовуватися до нового менталітету, звичаїв, мови, клімату… Минали дні, тижні, місяці на чужині… Трішки заспокоїлася, поглянула на все під іншим кутом. Зараз більше ціную час, проведений з друзями та рідними. Кожен день проживаю наповну: гуляю, навчаюся, заводжу нові знайомства, вивчаю ще одну мову, мрію…
Мрію повернутися додому, обійняти своїх друзів та близьких, прийти в рідну школу, прогулюватися вечірнім Харковом, яскравим та мирим, заглянути у вічі харків’янам, доброзичливим, мужнім, цілеспрямованим, які вистояли, перемогли ворога, відбудували понівечене рашистами, не впали духом…
Вірю, що так і буде! Наш народ, героїчний та відважний, при допомозі дружніх держав переможе країну-агресорку, яка ще в далекому 2014 році порушила суверенітет України. Не за горами той час, коли житимемо в злагоді під мирним небом та будуватимемо ще кращі міста і села. Вірю в щасливе майбутнє своє та твоє, Україно!
