Софія
учениця, 9 класу, Нетішин

Війна. Моя історія

«Справа в тому, Що у мене немає дому…» – ці слова зовсім не нової, але такої актуальної пісні набридливо крутилися в голові, викликаючи мимовільні сльози, коли невеличкий автобус віз мене на початку березня 2022 року в невідомість. Ми з сестрою їхали в Литву, рятуючись від ворога. Саме тоді я по-справжньому усвідомила, що почалася війна.

Мої батьки – працівники атомної електростанції. Після того, як окупанти захопили ЗАЕС, мама з татом вирішили нас, дітей, відправити за кордон. Це рішення викликало в мене стійкий супротив: я боялася опинитися на чужині, не знала жодної мови, окрім рідної, потерпала за безпеку сім’ї. Тож зараз майже не пам’ятаю дороги з дому, єдине, що закарбувалося в пам’яті: усі вимушені пасажири, ніби соромлячись самих себе, уникали дивитись одне на одного, говорили чомусь пошепки та постійно перевіряли телефони в очікуванні хоч яких новин.

За кілька днів нас гостинно зустріла Литва. Так, вона дуже гарна зі своєю незайманою природою, доброзичливими людьми, побутовим комфортом, але чужа! До речі, у школу мене взяли не в мій сьомий, а у восьмий клас, визнавши, що знання дітей-українців значно кращі, ніж у місцевих. Уявляєте, я знала математику краще, ніж їхні відмінники?!

Проте це мене тоді зовсім не втішало. Та й насолодитися красою країни я не могла: жила в очікуванні дзвінків мами чи тата, вивчила правило двох стін, здригалася від волання сирени в телефоні, що сповіщала про повітряну тривогу вдома. Мені здавалося, що коли її вимкну, то зраджу всіх, хто лишився там, в Україні.

Мама нарешті зрозуміла, що мені необхідно повертатися додому, коли я, палка шанувальниця відпочинку на морі, відмовилася їхати туди з тамтешнім пришкільним табором, бо «моє море не тут!». Після довгих розмов із ненькою я не змінила свого рішення повертатися, незважаючи ні на що!

Чи страшно мені було? Дуже! Світлини загиблих у Бучі, розстріляне погруддя Шевченка в Бородянці, масові могили в Маріуполі ніби застерігали від повернення, проте не переконали.

А вдома я зрозуміла, що так, як раніше (про що вперто й наївно молилася), уже ніколи не буде, що співати вже не хочу…

Бо немає сусідки бабусі Теклі: серце не витримало після загибелі онука.

Немає веселих та захопливих розмов на уроках історії: у вчительки загинули син та чоловік.

Немає посмішки на обличчі колись такого привітного сусіда, теж учителя: син пропав безвісти.

Немає довгих розмов із подружкою Настею: вона мусить постійно бути вдома з невтішними мамою та меншою сестрою, бо загинув вітчим.

Немає звичайних уроків, бо світловий день коротшає, а ворог цілить в об’єкти критичної інфраструктури.

Немає бажання гуляти та слухати улюблену музику.

А що ж є?

Величезна ненависть до окупантів, упевненість у перемозі, бажання зробити все можливе для цього. Бо коли немає світла, а ворог нещадно бомбардує мирні міста, коли не знаєш, скільки часу доведеться бути в сховищі, тоді, як ніколи, важливо мати якусь справу, що надихає, захоплює, дає змогу забути хоч на хвильку всі негаразди.

Тож ми з однокласниками, такі колись круті та впевнені, що працювати руками – це колишній день, залюбки виготовляємо окопні свічки, плетемо маскувальні сітки й… учимося.

Саме так, бо бачимо, до чого призвело незнання історії, нехтування рідною мовою, мавпування нав’язаних традицій.

Так, зараз нам можна боротися та вірити, що це останні темні часи в історії України!

Виявляється, що й пісні не пішли з мого життя, що воно, життя, просто стало іншим. Можливо, суворішим, серйознішим, сповненим нового сенсу. А може, це я швидше подорослішала?

Хай там як, ми з вами ще заспіваємо найкращу пісню про свою перемогу, це можу стверджувати!