Лазарчук Софія
учениця 9 класу Нетішинської гімназії «Ерудит»
Учитель, що надихнув на написання есе: Фабрицька Світлана В'ячеславівна

Війна. Моя історія

«Справа в тому, Що у мене немає дому…» – ці слова зовсім не нової, але такої актуальної пісні набридливо крутилися в голові, викликаючи мимовільні сльози, коли невеличкий автобус віз мене на початку березня 2022 року в невідомість. Ми з сестрою їхали в Литву, рятуючись від ворога. Саме тоді я по-справжньому усвідомила, що почалася війна.

Мої батьки – працівники атомної електростанції. Після того, як окупанти захопили ЗАЕС, мама з татом вирішили нас, дітей, відправити за кордон. Це рішення викликало в мене стійкий супротив: я боялася опинитися на чужині, не знала жодної мови, окрім рідної, потерпала за безпеку сім’ї. Тож зараз майже не пам’ятаю дороги з дому, єдине, що закарбувалося в пам’яті: усі вимушені пасажири, ніби соромлячись самих себе, уникали дивитись одне на одного, говорили чомусь пошепки та постійно перевіряли телефони в очікуванні хоч яких новин.

За кілька днів нас гостинно зустріла Литва. Так, вона дуже гарна зі своєю незайманою природою, доброзичливими людьми, побутовим комфортом, але чужа! До речі, у школу мене взяли не в мій сьомий, а у восьмий клас, визнавши, що знання дітей-українців значно кращі, ніж у місцевих. Уявляєте, я знала математику краще, ніж їхні відмінники?!

Проте це мене тоді зовсім не втішало. Та й насолодитися красою країни я не могла: жила в очікуванні дзвінків мами чи тата, вивчила правило двох стін, здригалася від волання сирени в телефоні, що сповіщала про повітряну тривогу вдома. Мені здавалося, що коли її вимкну, то зраджу всіх, хто лишився там, в Україні.

Мама нарешті зрозуміла, що мені необхідно повертатися додому, коли я, палка шанувальниця відпочинку на морі, відмовилася їхати туди з тамтешнім пришкільним табором, бо «моє море не тут!». Після довгих розмов із ненькою я не змінила свого рішення повертатися, незважаючи ні на що!

Чи страшно мені було? Дуже! Світлини загиблих у Бучі, розстріляне погруддя Шевченка в Бородянці, масові могили в Маріуполі ніби застерігали від повернення, проте не переконали.

А вдома я зрозуміла, що так, як раніше (про що вперто й наївно молилася), уже ніколи не буде, що співати вже не хочу…

Бо немає сусідки бабусі Теклі: серце не витримало після загибелі онука.

Немає веселих та захопливих розмов на уроках історії: у вчительки загинули син та чоловік.

Немає посмішки на обличчі колись такого привітного сусіда, теж учителя: син пропав безвісти.

Немає довгих розмов із подружкою Настею: вона мусить постійно бути вдома з невтішними мамою та меншою сестрою, бо загинув вітчим.

Немає звичайних уроків, бо світловий день коротшає, а ворог цілить в об’єкти критичної інфраструктури.

Немає бажання гуляти та слухати улюблену музику.

А що ж є?

Величезна ненависть до окупантів, упевненість у перемозі, бажання зробити все можливе для цього. Бо коли немає світла, а ворог нещадно бомбардує мирні міста, коли не знаєш, скільки часу доведеться бути в сховищі, тоді, як ніколи, важливо мати якусь справу, що надихає, захоплює, дає змогу забути хоч на хвильку всі негаразди.

Тож ми з однокласниками, такі колись круті та впевнені, що працювати руками – це колишній день, залюбки виготовляємо окопні свічки, плетемо маскувальні сітки й … учимося.

Саме так, бо бачимо, до чого призвело незнання історії, нехтування рідною мовою, мавпування нав’язаних традицій.

Так, зараз нам можна боротися та вірити, що це останні темні часи в історії України!

Виявляється, що й пісні не пішли з мого життя, що воно, життя, просто стало іншим. Можливо, суворішим, серйознішим, сповненим нового сенсу. А може, це я швидше подорослішала?

Хай там як, ми з вами ще заспіваємо найкращу пісню про свою перемогу, це можу стверджувати!