Лисенко Святослав, 8 клас
Купільський ліцей Війтовецької селищної ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Задворна Марія Василівна

Війна. Моя історія

Надворі 21 сторіччя… Час високих досягнень у науці, техніці. Інноваційні технології заполонили світ. Людство досягло невидимих висот! Кожного дня якісь відкриття для добробуту людини та в ім’я людини.

… І в цей же час я і мої однокласники перебуваємо в укритті. Налякані, схвильовані… Хто співає про червону калину, хто подумки щось в пам’яті перебирає, хто уважно прислухається… Але усі ми чекаємо на довгоочікуваний «відбій». А я думаю: там, вдома, залишились мама, однорічний братик… Як вони? Бо ж війна!!! Таке маленьке слово (всього 5 букв), а скільки болі,ненависті, патріотизму і любові. Я – дитина війни 21 століття, і моя прабабуся – дитина війни 20 століття.

Страшно…

Я про війни читав багато. І навіть любив гратись у «війну». Але це все було до 24 лютого минулого року. Війна вкрала у мене дитинство, ігри, навчання, спокій. Я, мабуть, подорослішав.

Моя країна – найкраща для мене. Україна ніколи не вела загарбницьких війн, але завжди оборонялась. Для ворога ця війна – це шлях до слави, для нас – шлях за свободу. Війна веде наш народ до згуртованості, об’єднує у велику силу проти спільного ворога – росії (ніколи вже не зможу написати це слово з великої літери). Це боротьба добра зі злом, світла з темрявою. Це боротьба сміливих воїнів, сильних духом ЗСУ за щастя свого народу, за мене, за тебе, за всіх нас, українців. Ми ж відстоюємо своє, боремося за волю, за свої права.

Я ніколи не був у Бучі, Ірпені, Гостомелі, але ці містечка (та й усі інші) і їхні назви стали для мене до болю рідними. Я собі не можу уявити зруйновані вщент будинки, пролиту кров, людей, котрі вимушено стають біженцями. А мої однолітки, котрих вбила війна…

Це нечесно і знову ж дуже страшно…

Я вже другий рік день у день прислухаюсь до звуків сирен, гулу літаків та ракет. Я живу у страхітті. Навколо мене блукають люди, сумні, згорьовані, які втратили на цій війні найдорожче – рідних.

Мурашки по тілі…

З укриття спостерігаю за промінчиком сонця, що пробився у якусь щілинку. Дивно, звідки? Але тішусь, бо це ж віра. Віра у світле мирне життя. І я подумки повторюю: «Згинь, зло! Не потрібно більше сліз і смертей! Ніколи!»

Мені пригадались слова з «Кобзаря»: « Я так її, я так люблю свою Україну убогу…». І я, немов у відповідь Пророку, кажу: «І я її люблю дуже, і вірю, що ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА».

Я хочу жити без війни! Я за мир у всьому світі та за щасливе майбутнє людства!

Наш шлях праведний, отже, і Перемога за нами!

Слава Україні!

Героям слава!