Леончик Олексій, 11 клас
Цепцевицький ліцей Сарненської міської ради Сарненського району Рівненської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Прозапас Катерина Василівна

Моя Україна майбутнього

Закриваю очі… Відпускаю тривоги й хвилювання, які тепер так часто стискають мою (і не тільки мою) душу, і лину думками у той уже зовсім близький час – в ту Україну, де панують тиша і спокій… Уже все позаду, ми більше не чуємо а ні гулу сирен, а ні вибухів, бо омріяна та вимолена перемога настала.

Це моя Україна і, я впевнений, що саме так усе й буде! Я щиро вірю, що дуже скоро зможемо подолати не тільки зовнішнього ворога, а ще й внутрішнього. Сподіваюсь, що не зустріну людей, які не соромилися красти гроші навіть під час війни. Не буде і тих, хто працював на росію, розповсюджуючи її пропаганду у суспільстві. Отримають своє і ті, хто наводив ракети на наші будинки, школи, храми, порти. Ми переможемо все зло, що пов’язане з нашими ворогами! Не буде у нас нічого російського: ні мови, ні літератури, ні балету, ні московської церкви.

І не поляже слава тих, хто під гаслом «воля Україні або смерть» боронив нашу неньку від загарбників, а пролунає вона над Україною церковним дзвоном. І вийде один на трибуни та й промовить: «Слава Україні!» А мільйони відізвуться: «Героям слава!»

Настане той час, коли, почувши гул літака в небі, ми не будемо з острахом пригинати голову, а, гордо піднявши її, скажемо: «Ось знову ти летиш у далекі світи, наша «Мріє»! Неси славу про українських незламних людей у всі куточки світу!»

І нарешті поряд зі світлинами зруйнованих українських міст (бо цього забути не можна і пробачити теж!) в усіх соціальних мережах будемо споглядати відродження Бахмута, Маріуполя, Донецька, Харкова, Соледару… Повстануть з попелу і озвуться дитячим сміхом українські села, у яких «погосподарював руський мір».

Мир, щастя, сміх і радість запанують у містах і селах. Але так хочеться, щоб люди, які повернуться до них, нарешті зрозуміли усю важливість рідної мови і не говорили б: « А какая разница?». Нехай завжди у їхній свідомості закарбуються слова Івана Огієнка «Мова – то серце народу: гине мова – гине народ».

Варто розуміти, що Україна після війни - це абсолютно нова країна, яка впевнено тримає курс у світле майбутнє. Це держава, яка пам’ятає кожного, хто наближав Перемогу, яка шанує не тільки тих, хто віддав своє життя за волю народу, а й тих хто повернувся живим додому і продовжує докладати сили до розбудови рідного краю.. Ми повинні зберегти у пам’яті все, що сталося за часи війни в ім’я наших героїв. У моїй Україні майбутнього пам’ятатимуть всіх, хто загинув за Вітчизну, а також усіх, хто нас вбивав, ґвалтував та підривав. У майбутньому ми завжди пам’ятатимемо, хто наш ворог. Весь той жах, що вони нам принесли ми пронесемо крізь віки дітям, внукам, правнукам. І воїнів наших слава не поляже, і врешті зійде Українське сонце. Коли настане перемога, це відчує вся країна, бо в повітрі вируватиме запах калинового цвіту, як символ початку нових світлих часів для українського народу.

Минають дні, минають ночі, і переможний день все ближче. От, тільки, як далеко? Одне я знаю точно, попереду легко не буде. Але ми все переборемо. Бо велична ціль наша і кровава плата наша. Тому я хочу в оновленій країні знайти і своє місце, справу свого життя, що приносити користь рідному народу.

І нехай дзвінкою піснею залунають над нашою землею слова Михайла Гайворонського:

Од синього Дону до сивиx Карпат
Одна нероздільна родина,
Без панства, без рабства, насильства і грат,
Вільна, незалежна Вкраїна.