Паюк Олена, вчитель зарубіжної літератури
ліцей №17 м. Хмельницького

Війна. Моя історія

На даху сусідньої багатоповерхівки майорить прапор України. Його добре видно із вікон моєї квартири. Встановили прапор вже досить давно, ще до початку війни, серед десятка антен, коминів і труб. Періодично його замінювали через вітер, негоду та дощ. «Ого, яка небайдужа людина, так слідкує за прапором», – думала я тоді…

У кожного є своя історія цього страшного лютневого ранку 2022 року, вражаюча і болюча. Велося багато розмов щодо початку війни і серед колег, і серед знайомих. Я була із числа тих, хто не вірив.

Ще затемна мій телефон почав розриватись від повідомлень. Спочатку не дивилась, бо ще був час до сигналу будильника. Та потім цікавість взяла верх – і час зупинився. Зупинився? Напевно – ні, бо колесом закрутились події: повідомлення директора, батьків, учнів, дзвінок мамі, телевізійні новини, багатогодинні черги на заправках авто, в банкоматах, аптеках, розмови про тривожні валізи… Все здавалося страшним сном.

На другий день всі вийшли на роботу. За одну ніч мої колеги дуже змінилися, постаріли, бо всі розуміли страшне горе і те, що так як було, вже не буде – і був страшний біль у грудях, і очі повні сліз, і сумне мовчання. Потім почались повітряні тривоги, плетіння сіток, виготовлення енергетичних батончиків для військових, дистанційні уроки, комендантські години, новини з фронту, нічні сидіння у сховищах, допомога біженцям.

Горе єднає… Люди ділилися всім чим могли, не роздумуючи впускали у помешкання цілі сім’ї. Моя мама теж прийняла у свою квартиру родину із Харкова з восьмирічним хлопчиком. Декілька місяців жили разом, однією сім’єю, а тепер вже й стали друзями.

Потім був Гостомель, Буча, Ірпінь, Маріуполь… Сотні трагедій, смертей, сліз і людського горя. Весь світ здригнувся. І знову біль у грудях, безсонні ночі і думки, думки, думки…

Моїх бабусі та дідуся вже давно немає. Вони пережили Другу світову, голод, розбудову країни, багато розповідали про своє життя, як важко було людям, і завжди говорили: «Діти, ми це все пережили, щоб вам було краще, щоб ви ніколи не знали війни…» Коли я відвідую їхні могили, постійно задаю собі питання: «Що б ви сказали сьогодні? Чи могли ви собі таке уявити? Можливо, добре, що ви не бачите цього, що муки розчарування і розпачу не розпирають ваші груди…»

Змінились і діти… Уроки зарубіжної літератури найбільше спрямовані на виховання моральності учнів. Коли раніше вивчали твори патріотичної тематики, особливо давніх письменників, то вони сприймались як загальноприйнятий зразок, щось правильне, але далеке від дійсності. Сьогодні все інакше. В класах – повна тиша і повне розуміння, яке світиться в очах дітей. І в рядках давньогрецького поета Тіртея: «…кожен хай широко ступить і стане, в землю упершись міцніш, стиснувши міцно уста», – вони бачать своїх батьків, братів, всіх наших героїв-захисників.

Сьогодні вночі був сильний вітер, не спалось… І я собі згадала за прапор на даху сусіднього будинку. Зірве? Якщо – ні, то все буде добре, ми вистоїмо та переможемо. З острахом вранці підходила до вікна – і побачила прапор. Радість і надія сповнили груди, підняли настрій. Тепер він став для мене символом нескореності, віри і надії. Щодня з якимось особливим відчуттям вітаю його у своєму вікні. Прапор вистояв – вистоїмо і ми, подолаємо ці страшні часи в пам'ять наших предків, задля майбутнього наших дітей та онуків. Все буде Україна!