Мірошник Олександра, 9 класу
«Новокарлівський ліцей» Пологівської міської ради Пологівського району Запорізької області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Сарака Ганна Миколаївна
Війна. Моя історія
Мама – це людина, яка може
замінити всіх, але її ніхто
й ніколи замінити не зможе!
Все починалося в селі Новофедорівка. Напередодні мама відвезла мене до бабусі (23 лютого), а забрати мала 8 березня, на свято, яке ми хотіли провести втрьох, але не судилося.
3 березня 2022 року в селі вимкнули інтернет, зв'язку не було. Тоді я навіть подумати не могла, що почалася повномасштабна війна, яка зруйнувала життя багатьох українців і моє також.
Зранку 5 березня я допомагала бабусі, потім сіла в'язати шкарпетки, а точніше, тільки вчилася в'язати. Десь в обід вимкнули світло, ми не дуже переймалися, тому що в нас доволі часто його вимикали, проте насторожилася. Пізно ввечері, близько 22:30, я почула перші вибухи: то було неподалік, в місті Пологи... На той момент моя матуся була саме там.
Навіть не можу описати відчуття, які мене тоді переповнювали: страх, тривога, самотність, розлука... Я не могла заснути до першої години ночі, потім все ж таки вдалося. Наступного дня прокидаюся від гучного шуму. То був танк, а на ньому сиділи буряти з білими пов'язками на руках. Тривога охопила мене, тіло неначе заніміло... Я не розуміла, що відбувається... Тоді бабуся, зі сльозами на очах, підійшла до мене та сказала:
- Внучечка, ти не бійся, все буде добре, це все закінчиться.
Я заплакала, не знаючи, що їй відповісти. Бабуся продовжила:
- Почалася війна...
Я не вірю, це відбувається не зі мною. Я хочу прокинутись від страшного сну. Хочу до мами, в її теплі обійми. Наступні дні були нестерпні. Постійно було чутно постріли та шум пролітаючих ракет. Перший раз в житті побачила БТР, який він великий, як моїх два будинки, і ще багато техніки, яка проїжджала мимо нашого двору. Боязко, жахливі емоції охоплювали душу, я постійно плакала, дуже хвилювалася за маму. Зв'язку та світла не було, невідомо як там моя матуся. Чи жива?.. Чи здорова?..
Минули ще два дні, ми з бабусею намагалися зайвий раз не виходити з будинку. Страх «накрив» нас повністю, з ніг до голови, це нестерпно. Кожні пів години чули від п’яти відльотів ракет, та зразу ж стільки і прильотів. Телефони розряджені повністю. В той момент ми були відірвані від цивілізації. Навіть не знали, що відбувається в Україні. Телевізора в нас не було, а у кого були, вони не працювали. Так ми пережили два тижні, потім приїхала мама.
Радості не було меж. Вона пояснила, що не могла раніше приїхати, бо був дефіцит бензину, і коштів взагалі не було. Я від мами не відходила ні на крок, я боялася її втратити знову. Вона мені довго пояснювала, що знову, на деякий час, вона повинна поїхати. Сум мене охопив враз. Мама не могла мене забрати, тому що в місті було багато солдатів. Я її чекала, постійно думала про неї, хвилювалась за неї. Через тиждень вона мене з бабусею, нарешті, забрала. Саме в цей день до нас в двір прилетіла ракета. Нам дуже пощастило, що вона не вибухнула, бо якби це сталося, напевно, ми б не вижили. Ми навіть не зрозуміли, що відбувається. Було дуже страшно.
Минали дні, матусю військові почали залякувати та приставати до неї (вони і раніше це робили, але цього разу перейшли всі межі). Солдати говорили, що пристрелять її або кинуть у підвал. Тоді ми зрозуміли, що не можемо залишатися на рідній землі. Вранці ми вже збирали речі і плакали-плакали. Під час виїзду, взяли ще двох людей, які потребували допомоги. Ми їхали до Запоріжжя.
Дорога була важкою, ми стояли в Василівці дві доби. Нас врятував дощ.
Російські військові не хотіли ретельно перевіряти речі. Страшно, було дуже страшно, ми боялися, тому що були люди, яких вони розстрілювали просто так.
Моє життя дуже змінилося. Я залишилася без друзів, стала боятися кожного різкого звука, з'явилася проблема з психікою. Проте я щаслива, що ми виїхали, бо не знаю, що б було, якби ми там зосталися.
Зараз вимушені тільки чекати та допомагати українській армії, як можемо. Я хочу, щоб ця війна якомога швидше закінчилася перемогою та миром для України...
